Могло видатися, що Джонні підозрював, про що я думаю, бо, увійшовши, він весело зі мною привітався і майже відразу підійшов і сів біля мене — після того, як поцілував і покружляв у повітрі маркізу й обмінявся з нею та Артом складним ритуалом звуконаслідування, який усіх страшенно розвеселив.
— Бруно, — сказав він, умостившись на найкращій канапі, — ця дудка — просто диво, нехай ось вони тобі розкажуть, що я вчора з неї добував. У Тіки котилися сльози, як грушки, і гадаю не через те, що вона заборгувала своїй кравчині, еге ж, Тіко?
Мені хотілося почути ще щось про вчорашній запис, та Джонні вдовольнився тільки цим виплеском гордощів. Майже відразу вони з Марселем стали говорити про нинішню вечірню програму, про те, як їм обом личать блискучі сірі костюми, в яких вони виступатимуть на сцені. Джонні і справді добре виглядає, помітно, що останні кілька днів він курить, знаючи міру; мабуть, викурює лише дозу, яка необхідна йому, щоб грати з насолодою. Я◦саме думаю про це, коли Джонні кладе руку мені на плече і, нахилившись, каже:
— Деде казала, що того вечора я дуже негарно повівся.
— Забудь.
— Але ж я чудово все пам’ятаю. І якщо хочеш знати мою думку, то насправді я вчинив колосально. Ти мав би бути радий, що я так тримався з тобою; повір, я не роблю цього ні з ким. Це доказ того, як я тебе ціную. Нам треба піти кудись удвох і обговорити купу речей. Бо тут… — він зневажливо випинає нижню губу і сміється, знизуючи плечима, здається, що він пританцьовує на канапі. — Бруно, старий. Деде каже, що я поводився направду дуже зле.
— У тебе був грип. Тобі вже краще?
— Ніякий то не був грип. Прийшов лікар і відразу став говорити, що він страшенно любить джаз і що я мушу колись прийти до нього додому, аби послухати його платівки. Деде розповіла, що ти дав їй грошей.
— Щоб ви могли якось перебитися, заки тобі заплатять. Ну, а як ти нині чуєшся?
— Маю бажання грати і зіграв би зараз же, якби мав саксофон, але Деде вперлася, що сама принесе його у театр. Це приголомшливий саксофон. Вчора мені здавалося, що я кохаюся, коли грав на ньому. Бачив би ти обличчя Тіки, коли я скінчив. Ти ревнувала, Тіко?
Вони знову голосно регочуть, і Джонні видається цілком нормальним бігати по студії, високо підстрибуючи з утіхи, й на пару з Артом танцювати без музики, піднімаючи та опускаючи брови на позначення ритму. Неможливо сердитися на Джонні чи Арта — це однаково, що гніватися на вітер, бо він куйовдить нам волосся. Ми з Тікою й Марселем стиха обмінюємося думками про нинішній вечірній виступ. Марсель упевнений, що Джонні повторить свій колосальний успіх, як у 1951 році, коли він уперше приїхав до Парижа. Після вчорашнього він певен, що все вийде чудово. Хотів би і я почуватися таким спокійним, як він, та в кожному разі усе, що я можу зробити, це сидіти у першому ряду і слухати концерт. Принаймні я можу бути спокійний, що Джонні не накурився, як того вечора у Балтіморі. Коли я сказав про це маркізі, вона стиснула мені руку так, наче збиралася скочити у воду. Арт і Джонні підходять до рояля, й Арт награє для Джонні нову тему, той підспівує і киває у такт головою. Обидва дуже елегантні у своїх сірих костюмах, хоча Джонні псує жирок, яким він обріс останнім часом.
Ми з Тікою говоримо про той вечір у Балтіморі, коли з Джонні сталася перша жахлива криза. Коли ми говоримо, я дивлюсь їй у вічі, бо хочу упевнитися, що вона мене розуміє і цього разу не поступиться. Якщо Джонні вип’є забагато коньяку чи викурить бодай дрібку марихуани, концерт провалиться і все піде прахом. Париж — не провінційне казино, тут на Джонні націлені погляди усіх і кожного. Від цієї думки у мене в роті з’являється гіркий присмак, якого я ніяк не можу позбутися, присмак злості: не проти Джонні чи того, що з ним відбувається; радше проти себе і людей, які його оточують, проти маркізи і Марселя, наприклад. По суті, ми є бандою егоїстів і, прикриваючись турботою про Джонні, насправді рятуємо наше про нього уявлення, передчуваємо нове задоволення, яке він нам подарує, наводимо глянц на колективно спорудженій нами статуї, яку ми намагаємося будь-що захистити.