Выбрать главу

Провал Джонні завадив би успіху моєї книжки (ось-ось мають вийти її переклади англійською та італійською мовами), і, ймовірно, саме такі переживання становлять частину моєї турботи про нього. Арту і Марселю він потрібен, щоб заробляти на хліб, а маркізі… Хтозна, що бачить у Джонні маркіза, крім його таланту. Усе це не має нічого спільного з тим іншим Джонні, і раптом я усвідомлюю, що він, либонь, саме це і хотів мені сказати, коли зірвав із себе ковдру і постав переді мною голий-голісінький — Джонні без саксофона, без грошей і одягу, Джонні, одержимий чимось, чого не здатен осягнути його убогий розум, але що витає в його музиці, пестить його шкіру і, можливо, готує до несподіваного стрибка, якого ми ніколи не збагнемо.

Коли думаєш про такі речі, то врешті й справді відчуваєш у роті гіркий присмак, і вся щирість світу не здатна відшкодувати тобі миттєвого відкриття, що ти жалюгідний нікчема поряд з такою людиною, як Джонні Картер, який зараз підійшов до канапи, аби допити свій коньяк, і весело на мене дивиться. Нам уже час йти до зали «Плейєль». І нехай музика врятує бодай решту вечора і повною мірою виконає одне зі своїх найгірших призначень — поставити перед дзеркалом добротний параван, на декілька годин викреслити нас із життя.

Завтра я, певна річ, напишу для Jazz Hot допис про нинішній концерт. Але тут, базграючи на коліні ці кривульки в паузах, я не відчуваю жодного бажання виступати в ролі критика, тобто давати якусь порівняльну оцінку. Я◦добре знаю, що для мене Джонні перестав бути джазменом, що його музичний геній — наче фасад, щось, що можуть зрозуміти і подивляти всі, але за ним ховається щось інше, й оте інше — єдине, що мало би мене цікавити, може, тому що це єдине, що насправді цікавить Джонні.

Це легко казати, поки я ще напоєний музикою Джонні. Коли ж усе холоне… Чому я не зможу чинити, як він, чому не зможу битися головою об стіну? Я◦старанно відгороджуюсь від дійсності словами, які нібито мене описують, прикриваюсь розмірковуваннями та домислами, які є не більше, ніж дурною діалектикою. Здається, я розумію, чому при мольбі інстинктивно падаєш навколішки. Зміна постави є знаком переміни в голосі, у тому, що цей голос збирається вимовити, у, власне, вимовленому. І коли мені вдається підмітити цю переміну, речі, які ще секунду тому здавалися невмотивованими, сповнюються глибоким сенсом, надзвичайно спрощуються і водночас поглиблюються. Ні Марсель, ні Арт вчора не збагнули, що Джонні не з’їхав з глузду, коли скинув черевики у студії звукозапису. В ту мить йому потрібно було торкнутися босими ногами підлоги, відчути зв’язок із землею, бо його музика є утвердженням земного, а не втечею від нього. І це я також відчуваю в Джонні: він ні від чого не втікає, марихуану він курить не для того, щоб втекти, як більшість пропащих душ, і на саксофоні грає не для того, щоби сховатися в музиці, як у траншеї, і в психіатричних лікарнях лежить тижнями не тому, що знаходить там укриття від нестерпного тягаря. Навіть його стиль, найістинніше в Джонні, той стиль, який удостоюється абсурдних назв, не потребуючи жодної, доводить, що мистецтво Джонні є ані заміною, ані доповненням. Джонні відмовився від більш-менш звичного стилю

hot майже десять років тому, бо цей стиль, попри його несамовиту еротичність, був для нього занадто інертним. У випадку Джонні бажання стоїть вище насолоди, яку воно руйнує. Бо бажання змушує йти вперед, шукати, наперед відкидаючи прості знахідки традиційного джазу. Гадаю, тому Джонні не надто любить блюзи, в яких є мазохізм і ностальгія… Але про все це я вже говорив у своїй книжці, де показав, як відмова від негайного задоволення спонукала Джонні витворити стиль, в якому тепер він сам та інші музиканти відшукують усі його можливості. Цей джаз відкидає усякий простий еротизм, усяке вагнеріанство, назвімо це так, аби заповнити явно вивільнений простір, де музика має повну свободу — як картина, відділена від зображуваного, має свободу бути всього лиш картиною. Але тоді для Джонні, володаря музики, яка не спомагає ні оргазмам, ані ностальгії та яку мені б хотілося назвати метафізичною, ця музика, схоже, є інструментом, щоби пізнати себе, щоб уп’ястися зубами в реальність, яка щодня від нього втікає. І в цьому я бачу великий парадокс його стилю, його агресивної сили. Не в змозі вдовольнитися, він є постійним стимулом, безконечним творенням, чиєю насолодою є не завершення, а постійні пошуки, застосування обдаровань, які перевершують скороминуще людське, та не втрачають людяності. І коли Джонні, як нині, поринає у творення своєї музики, я добре знаю, що він ні від чого не втікає. Іти назустріч — ніколи не може бути втечею, навіть якщо ми кожного разу переносимо місце зустрічі; а те, що може залишитися позаду, Джонні ігнорує чи абсолютно зневажає. Маркіза, наприклад, думає, що Джонні боїться злиднів, і в гадці не маючи, що єдине, чого може боятися Джонні — не знайти котлети на тарілці, коли йому хочеться їсти, чи ліжка, коли йому хочеться спати, чи стодоларової банкноти у гаманці, коли йому видається нормальним бути власником ста доларів. Джонні не живе у світі абстракцій, як ми; тому в його музиці, у дивовижній музиці, яку я чув цього вечора, немає нічого абстрактного. Та лише він може перерахувати ті плоди, які зібрав, поки грав, але, ймовірно, він уже перебуватиме деінде, згубившись у нових здогадах та нових підозрах. Його здобутки — наче сон, він забуває їх після пробудження, коли оплески повертають його назад, його, хто витає так далеко, проживаючи свою чверть години за півтори хвилини.