Зітхнувши, Арт допив своє пиво і понуро глянув на мене. Я◦запитав, що Джонні робив потому, і Арт сказав, що до смерті набриднувши усім своїми історіями про листя і поля з урнами, Джонні відмовився далі грати й насилу вийшов зі студії. Марсель відібрав у нього саксофон, аби він знову не загубив чи розтоптав його, й удвох з хлопцем-французом вони попідруки допровадили Джонні до готелю.
Що я можу зробити? Хіба що тут же його провідати. Та в кожному разі я відклав це на завтра. А◦на ранок здибав ім’я Джонні у кримінальній хроніці в газеті «Фігаро», бо уночі він, схоже, підпалив свою кімнату в готелі і бігав голяка коридорами. Ні він, ні Деде не постраждали, але Джонні перебуває в лікарні під наглядом. Я◦показав замітку своїй дружині, щоб підбадьорити її в її одужанні, й одразу ж подався до лікарні, де моє посвідчення журналіста нічим мені не прислужилося. Вдалося дізнатись тільки те, що Джонні марить і що в його нутрі така кількість марихуани, якої досить, аби довести до божевілля десяток людей. Бідолашна Деде виявилась неспроможною опиратись, переконати його не курити. Усі Джонніні жінки врешті стають його спільницями, і я на сто відсотків впевнений, що наркотики йому дала маркіза.
Коротко кажучи, річ у тім, що я одразу пішов до Делоне і попросив якомога скорше дати мені послухати Amorous. Бо хтозна, чи Amorous не стане заповітом бідолашного Джонні; і в цьому разі мій професійний обов’язок…
Та ні, ще ні. Через п’ять днів зателефонувала Деде і сказала, що Джонні почувається значно краще і хоче мене бачити. Я◦не став їй докоряти: по-перше, вважаю це марною тратою часу, а по-друге, голос бідної Деде, здавалося, лунав із тріснутого чайника. Я◦пообіцяв зараз же прийти і сказав, що, може, коли Джонні одужає, вдасться організувати йому турне провінційними містами. І повісив слухавку, коли вона заплакала.
Джонні сидить на ліжку в палаті, де лежать ще двоє хворих, які, на щастя, сплять. Перш ніж я встиг щось йому сказати, він обхоплює мою голову своїми лабетами і безліч разів цілує в чоло і щоки. Він страшенно охляв, хоча каже, що їсти йому дають багато й апетит у нього добрий. Наразі найбільша його гризота — знати, чи не лають його хлопці, чи не зашкодила комусь його криза і таке інше. Що я міг йому відповісти? Він добре знає, що концерти скасовано і через це Арт, Марсель і решта хлопців у збитках. Але він питає це так, наче вірить, що за цей час сталося щось добре, щось таке, що могло все владнати. Разом з тим йому мене не обдурити, бо за усім цим стоїть його абсолютна байдужість, Джонні начхати на те, що все пішло під три чорти, і я занадто добре його знаю, щоб цього не помітити.
— Що тобі сказати, Джонні. Справи могли би йти краще, але ти маєш талант усе зіпсувати.
— Так, що правда, то правда, — каже він стомлено. — Це все через урни.
Я◦згадую слова Арта й уважно дивлюся на Джонні.
— Цілі поля урн, Бруно. Сила-силенна невидимих урн, захоронених у безмежному полі. Я◦ходив тим полем і час від часу об щось перечіпався. Ти скажеш, що мені це наснилося. Та завваж, це було так: я раз у раз перечіпався об якусь урну, доки не зрозумів, що ними заповнене все поле, що їх тисячí і всередині кожної — прах померлого. Далі пам’ятаю, що я схилився і став нігтями рити землю, доки не показалась одна урна. Так, пам’ятаю. Пам’ятаю, що я подумав: «Ця буде порожньою, бо вона — для мене». Ба ні, у ній був сірий порошок, як і в інших; я добре це знаю, хоча й не бачив їх. А◦потім… Потім ми, здається, почали записувати Amorous.
Я◦нишком кинув оком на температурну карту. Цілком нормальна, хто б міг подумати. У дверях з’явився молодий лікар, кивком голови привітався зі мною, і підбадьорливо махнув рукою Джонні, то був майже спортивний жест, жест доброго хлопця. Та Джонні лишив його без відповіді, а коли лікар пішов, так і не переступивши поріг, я побачив, що кулаки Джонні міцно стиснуті.
— Цього вони ніколи не зрозуміють, — сказав він. — Вони — як мавпа з плюмажем, як ті дівчата з консерваторії у Канзас-сіті, які вірили, що грають Шопена і не менше. Бруно, у Камарильйо мене поклали в палату з іще трьома, і зранку приходив штатний лікар, такий увесь чистенький і рожевенький, що любо глянути. Ну чисто тобі дитя клінекса і тампакса, повір. Такий собі повний ідіот, який сідав біля мене і підбадьорював. Мене, який хотів померти, який вже не думав ні про Лен, ні про когось іншого. І що було найгірше — той тип ображався, бо я не звертав на нього уваги. Либонь, він сподівався, що я сяду на ліжку, зачарований його білим обличчям, гарно причесаним волоссям, доглянутими нігтями, що я одужаю, як ті, хто приїздять до Лурда, кидають там милиці і йдуть вистрибом…