— Бруно, і той тип, і всі решта в Камарильйо були впевнені. Хочеш знати, у чому? Не знаю, присягаюсь тобі, але вони були впевнені. У тому, хто вони, чого варті, в своїх дипломах. Ні, не так. Декотрі були скромними і не вважали себе непогрішними. Та навіть найскромніший почувався переконаним. Ось що мене бісило, Бруно: що вони почувалися переконаними. Переконаними в чому, скажи мені, коли навіть я, бідака, в якого під шкірою більше зарази, ніж у дідька, мав досить розуму, щоб відчути, що все довкола — наче драглі, що все довкола трясеться, що треба лише трохи зосередитися, трохи вслухатися в себе, трохи помовчати, щоб виявити дірки. У дверях, в ліжку — дірки. В руці, в газеті, у часі, в повітрі; у всьому повно дірок, усе — як губка, все — як сито, яке саме себе проціджує… Але вони були американською наукою, розумієш, Бруно? Халат захищав їх від дірок; вони нічого не бачили, приймали те, що вже побачили інші, й уявляли, що самі це бачать. Звісно, вони не могли бачити дірок, отож були такі певні самі себе, такі упевнені в своїх рецептах, своїх клізмах, своєму клятому психоаналізі, своїх «не куріть» і «не пийте»… Ох, у той день, коли я зміг дати драла, сісти у поїзд і дивитися через вікно, як усе віддаляється, розпадається… Не знаю, чи ти бачив, як краєвид розламується, коли дивишся, як він віддаляється…
Ми куримо «Голуаз». Джонні дозволили випивати трохи коньяку і викурювати вісім-десять сигарет. Та видно, що курить його тіло, а сам він поглинутий чимось іншим, наче не схотів вилізти з ями. Я◦запитую себе, що́ він побачив, що́ відчув за останні дні. Не хочу його розтривожувати, та якби він сам розговорився… Ми, примовклі, куримо, і подекуди Джонні витягає руку і проводить пальцями по моєму обличчю — наче для того, аби мене упізнати. Потім бавиться своїм наручним годинником і замилувано на нього дивиться.
— Річ у тім, що вони вважають себе мудрецями, — каже він раптом. — Вважають себе мудрецями, бо зібрали купу книжок і проковтнули їх. Це смішно, бо насправді вони добрі хлопці й живуть упевнені у тому, що те, що вони вивчають, і те, що роблять, є чимось дуже складним і глибоким. В цирку так само, Бруно, і серед нас так само. Люди думають, що деякі речі є вершиною складності, і тому аплодують акробатам — або мені. Не знаю, що вони собі уявляють: що хтось зі шкури лізе, щоб добре зіграти, чи що акробат кожного разу розриває собі сухожилля під час стрибка? У дійсності направду складним є щось зовсім інше: все те, що люди, як вони думають, можуть робити щомиті. Дивитися, наприклад, чи розуміти пса або кота. Оце є складно, дуже складно. Учора ввечері мені спало на думку подивитися на себе в оце дзеркальце, і запевняю тебе: це було достобіса важко, я мало не скочив з ліжка. Уяви: ти бачиш самого себе; лиш цього досить, щоби заціпеніти на пів години. Насправді той тип — не я, у першу мить я ясно відчув, що це не я. Я◦захопив його зненацька, мимохідь, і знав, що це не я. Відчував це, а коли щось відчуваєш… Та це як на Палм Біч: після першої хвилі на тебе накочує друга, потім ще одна… Заледве ти щось відчув, як насувається щось інше, насуваються слова… Ні, не слова, а те, що є в словах, щось липке, ота слина. І слина накочується і накриває тебе, і переконує, що той тип у дзеркалі — це ти. Звісно, як цього не помітити. Це таки я, моє волосся, мій шрам. І люди не усвідомлюють, що єдине, що вони сприймають — це слина, тому їм і здається, що це так легко — дивитися у дзеркало. Або відрізати ножем скибку хліба. Ти відрізáв ножем скибку хліба?
— Бувало, — кажу я зі сміхом.
— І ти говориш це так спокійно. А◦я не можу, Бруно. Якось увечері я пошпурив усе так далеко, що ніж мало не вийняв око японцеві, який сидів за сусіднім столом. Було то в Лос-Анджелесі, здійнялась така несусвітня буча… Коли я пояснив, мене затримали. Хоча мені здавалося, що пояснити все так просто. Тоді я познайомився з доктором Крісті. Чудовий хлопець, і це при тому, що лікарів я…
Він проводить рукою в повітрі, торкаючись його з усіх боків, наче мітячи його. Усміхається. У мене таке відчуття, що він один, зовсім один. Поряд із ним я чуюся порожнім. Якби Джонні спало на думку провести рукою крізь мене, він би розрізав мене, як масло, як дим. Либонь, саме тому він іноді так обережно торкається пальцями мого обличчя.
— Ось хліб на скатертині, — каже Джонні, дивлячись кудись у простір. — Це щось тривке, нічого й казати, чудесний колір, аромат. Щось, що не є мною, щось відмінне, щось поза мною. Та коли я його торкаюсь, коли простягаю руку і хапаю його, тоді щось змінюється, хіба ж ні? Хліб — поза мною, але я торкаюсь його пальцями, відчуваю його, відчуваю, що це всесвіт; та якщо я можу торкатись його і відчувати, тоді насправді не можна говорити, що це щось інше. Чи ти вважаєш, що можна так говорити?