Після цих новин і коньяку в кав’ярні на розі ми влаштовуємося в залі для прослуховувань, аби послухати Amorous і Streptomicyne. Арт попросив вимкнути світло і ліг на підлогу — так йому краще слухається. І тут увірвався Джонні і пожбурив свою музику нам в обличчя; увірвався, хоча й лежить у ліжку в своєму готелі, і чверть години змітав нас своєю музикою. Я◦розумію, чому його доводить до шалу думка, що Amorous випустять у світ: тоді будь-хто помітить його огріхи, його важке дихання, яке добре чутно в кінці деяких фраз, і особливо — той дикий зрив у фіналі, той короткий глухий звук: мені здалося, що то розірвалося серце чи ніж встромився у хліб (і він кілька днів тому говорив про хліб). Натомість Джонні не вловив би те, що нам видається страшенно гарним, — ту тривогу, яка шукає виходу в цій імпровізації, сповненій запитань, відчайдушної жестикуляції, намагань утекти. Джонні не може зрозуміти (бо те, що для нього є провалом, нам видається шляхом чи принаймні ознакою шляху), що Amorous стане одним із найвизначніших моментів у джазі. Артист, який живе у ньому, скаженітиме від люті щоразу, коли чутиме цю жалюгідну імітацію його бажання, усього того, що він хотів сказати, коли боровся, похитуючись і сходячи слиною та музикою, самотній, як ніколи, перед тим, що він переслідує і що не дається йому в руки, коли він хоче його вхопити. Цікаво, що треба було це почути — хоча і так усе йшло до цього, до Amorous, — щоб я збагнув, що Джонні — не жертва, не переслідуваний, як про нього всі думають, як я сам дав зрозуміти у моїй біографії (до речі, щойно вийшло її англійське видання і продається, як кока-кола). Тепер я знаю, що це не так, що Джонні сам переслідує, а не його переслідують, і все, що трапляється з ним у житті, це перипетії мисливця, а не гнаного звіра. Ніхто не знає, щó він переслідує, але воно тут: в Amorous, в марихуані, в його абсурдних мудруваннях про всяку всячину, у рецидивах, у книжечці Ділана Томаса, у всьому тому бідоласі, яким є Джонні, у тому, що його звеличує і що перетворює на живий абсурд, на безрукого й безногого мисливця, на зайця, який женеться за сплячим тигром. І я змушений сказати, що насправді від Amorous мені захотілося блювати: немов це могло звільнити мене від нього, від усього того, що у ньому біжить наперекір мені і наперекір усім, — тієї чорної безформної маси без рук і без ніг, того божевільного шимпанзе, який гладить пальцями моє обличчя і розчулено усміхається.
Арт і Деде не бачать (мені здається, не хочуть бачити) нічого, крім формальної краси Amorous. Деде навіть більше подобається Streptomicyne, в якому Джонні імпровізує зі звичною для нього легкістю, яку публіка вважає найвищою майстерністю, а для Джонні, як мені здається, є радше розвагою: дозволити музиці литися, а самому перебувати деінде. Згодом, уже на вулиці, я запитав у Деде про їхні плани, і вона сказала, що тільки-но Джонні зможе вийти з готелю (наразі це забороняє поліція), нова фірма грамплатівок запише усе, що він захоче, і добре йому заплатить. Арт стверджує, що у Джонні купа чудових ідей, і вони з Марселем Гавоті «викінчуватимуть» новинки разом із Джонні. Хоча після останніх тижнів видно, що Арту на серці коти шкребуть, до того ж я знаю, що він веде переговори з одним імпресаріо, аби якнайскорше повернутися до Нью-Йорка. І я його чудово розумію, бідного хлопчину.
— Тіка така добра, — каже Деде єхидно. — Звісно, для неї це так просто. Завжди з’являється в останню мить, розкриває гаманець — і все залагоджено. А◦от для мене…
Ми з Артом перезираємося. Що ми можемо їй сказати? Жінки усе своє життя крутяться довкола Джонні і таких, як він. Воно й не дивно, не треба бути жінкою, аби відчути Джонніну притягальну силу. Важко обертатися довкола нього, зберігаючи дистанцію, як добрий супутник, добрий критик. Арта не було тоді у Балтіморі, але я пам’ятаю часи, коли познайомився із Джонні — він тоді жив із Лен і дітьми. На Лен жаль було дивитися. Але поспілкувавшись якийсь час із Джонні, поступово прийнявши царство його музики, його денних страхів, його чудернацьких пояснень для речей, яких насправді ніколи не було, його раптових нападів ніжності, ти розумів, чому в Лен таке обличчя і чому не можна мати інший вираз обличчя, коли живеш із Джонні. Тіка — це щось інше, вона вислизає від нього через проміскуїтет, шикарне життя, до того ж їй вдалося ухопити за хвіст долар, а це дієвіше, ніж кулемет, — принаймні так говорить Арт Букайя, коли гнівається на Тіку чи коли в нього болить голова.