Заходитимуть інші музиканти, які грають у цьому ж кварталі, декотрі підходитимуть до столика Джонні і вітатимуться з ним, але він дивитиметься на них, наче здалеку, із жахливо ідіотським виразом обличчя — вогкі та покірні очі, обвислі губи лисніють від слини. Забавно буде спостерігати за парними маніпуляціями Тіки та Крихітки: Тіка вдаватиметься до своєї влади над чоловіками, аби з усмішкою та коротким поясненням відіслати їх від Джонні; Крихітка шепотітиме мені на вухо про своє ним захоплення, про те, як добре було б відвезти Джонні в санаторій, аби йому провели дезінтоксикацію, — і все це лиш тому, що вона охоплена жагою і хотіла би переспати з Джонні цього ж вечора, що, з огляду на все, неможливо — на мою превелику радість. І як це завжди буває, відколи ми знайомі, я подумаю, що, мабуть, приємно було би пестити її стегна, і мало не запропоную їй піти перехилити чарчину в інше, спокійніше місце (вона не захоче, і я, правду кажучи, також, бо через той інший столик ми почуватимемося скутими та пригніченими), коли зненацька, без жодного передвістя, що це може статися, ми побачимо, що Джонні підводиться, дивиться на нас, впізнає і підходить до нас, точніше, до мене, бо Крихітка до уваги не береться. Підійшовши до нашого столика, він трохи нахилиться — цілком природно, як людина, яка хоче взяти з тарілки чіпси, — і почне опускатись переді мною на коліна. Цілком невимушено він стане навколішки і гляне мені у вічі, і я побачу, що він плаче, і без слів зрозумію, що він плаче за маленькою Бі.
Моя реакція є такою природною: я хочу підвести Джонні, щоб він не робив із себе посміховиська, та врешті посміховиськом стаю я. Бо нема нічого жалюгіднішого, ніж чоловік, який хоче зрушити з місця іншого чоловіка, якому дуже добре там, де він є, який чудово почувається у позі, яка йому до вподоби. Тож завсідники «Кафе де Флор», які не переймаються всілякими дрібницями, дивилися на мене не надто доброзичливо, хоча більшість їх не знала, що той негр навколішках — Джонні Картер. Вони дивилися на мене, як дивились би на того, хто, видершись на олтар, став би шарпати Ісуса, щоб зняти його з хреста. І Джонні перший дорікнув мені за це: мовчки умиваючись слізьми, він підвів очі і глянув на мене. І через цей погляд, і явний осуд завсідників мені не залишалось нічого іншого, як знову сісти перед Джонні, почуваючись гірше, ніж він, і бажаючи опинитись будь-де, тільки не в тому кріслі, перед Джонні, який стоїть на колінах.
Усе решта не було таким жахливим, хоча не знаю, скільки минуло віків, поки всі сиділи, не поворухнувшись, поки сльози знай котилися по Джонніному обличчі, поки його очі не відривалися від моїх, а я намагався запропонувати йому сигарету, самому закурити іншу, підбадьорливо кивнути Крихітці, яка, схоже, ладна була вибігти геть або й собі розревітися. Як завжди, все владнала Тіка: спокійнісінько сівши за наш столик, вона підсунула Джонні стільця і поклала руку йому на плече, просто так, ні до чого не змушуючи. Тож Джонні врешті підвівся і перейшов від того жаху до звичної пози приятеля, який підсів до вашого столика, — просто піднявши на кілька сантиметрів коліна і дозволивши, аби поміж його сідницями і підлогою (я мало не сказав «хрестом», ото вже справді причепилося) опинилася перевірена зручність стільця. Присутнім набридло дивитися на Джонні, йому набридло плакати, а нам — кепсько почуватися. Нараз я зрозумів замилування деяких художників стільцями: кожен стілець у «Кафе де Флор» раптом видався мені чимось чудесним, квіткою, ароматом, досконалим інструментом порядку і втіленням пристойності людей у місті.
Джонні витяг хустинку, невимушено вибачився, а Тіка попросила принести подвійну каву і дала йому випити. Крихітка була неперевершеною: нараз зреклася всіх своїх дурощів стосовно Джонні, і стала ніби ненароком наспівувати «Меміз-блюз». Джонні глянув на неї й усміхнувся, і, здається, ми з Тікою разом подумали, що образ Бі потроху розтає на дні Джонніних очей, що Джонні вирішив ще раз вернутися до нас на певний час, побути з нами до наступної втечі. І як завжди буває, щойно минає мить, коли я почуваюсь, як побитий пес, моя зверхність перед Джонні дозволила мені проявити поблажливість, завести легку балачку про все потроху, оминаючи занадто особисті сфери (було б жахливо побачити, як Джонні сповзає зі стільця і знову…). На щастя, Тіка й Крихітка поводились, як ангели, а публіка у «Кафе де Флор» за годину оновилася, тому клієнти о першій ночі навіть не здогадувались про те, що сталося, хоча насправді не сталося нічого особливого, якщо добре подумати. Крихітка пішла першою (вона старанна дівчинка, ця Крихітка, завтра о дев’ятій ранку вона вже репетируватиме з Фредом Каллендером для вечірнього запису), і Тіка, перехиливши свою третю чарку коньяку, запропонувала відвезти нас додому. Але Джонні відмовився, йому хотілося поговорити зі мною ще. Тіка не мала нічого проти і пішла собі, попередньо за всіх заплативши, як і належить справжній маркізі. А◦ми з Джонні випили ще по чарочці шартрезу — бо серед друзів дозволені такі слабкості, — і пустилися йти по Сен-Жермен-де-Пре, бо Джонні уперся, що прогулянка піде йому на користь, а я не з тих, хто кидає друзів за таких обставин.