Вулицею Л’Аббе ми спускаємося до площі Фюрстенберга, яка викликає у Джонні небезпечну згадку про іграшковий театр, який, здається, подарував йому хресний батько, коли Джонні було вісім років. Я◦намагаюсь відвести його на вулицю Жакоб, позаяк боюся, що спогади повернуть його до Бі, та можна сказати, що Джонні закрив цю тему на решту нинішньої ночі. Він йде спокійно, не хитаючись (іноді я бачив, як ним гойдає на вулиці, і не тому, що він п’яний; щось не так з його рефлексами), тепло ночі і тиша вулиць пішли на користь нам обом. Ми закурюємо «Голуаз», і ноги самі несуть нас до річки. На Ке де Конті перед одним із латунних рундуків букіністів невиразний спогад чи свист якогось студента навіює нам мелодію Вівальді, і ми удвох співаємо її з величезним почуттям і натхненням. Джонні каже, що якби мав із собою саксофон, то всю ніч грав би Вівальді (як на мене, це перебільшення).
— Ну, зіграв би також щось із Баха і Чарльза Айвса[18], — каже Джонні поступливо. — Не знаю, чому французів не цікавить Чарльз Айвс. Ти чув його пісні? Оту, про леопарда… Ти мав би знати пісню про леопарда. Леопард…
Своїм кволим тенором він затягує пісню про леопарда, і, ясна річ, багато проспіваних ним фраз аж ніяк не належать Айвсу, та Джонні це не турбує, поки він впевнений, що співає щось гарне. Врешті ми сідаємо на парапет навпроти рю Жі-ле-Кер і викурюємо ще по одній сигареті, бо ніч чудова, і за якийсь час тютюн змусить нас випити пива в кав’ярні — і нам із Джонні це наперед подобається. Я◦майже пропускаю повз увагу, коли він вперше згадує про мою книжку, бо Джонні одразу ж повертається до розмови про Чарльза Айвса, про те, як він розважався, не раз цитуючи теми Айвса у своїх записах так, що ніхто цього не зауважив (навіть сам Айвс, гадаю). Та за якусь хвильку я замислююсь над тим, що він сказав про книжку, і намагаюсь знову навести його на цю тему.
— Еге ж, я прочитав кілька сторінок, — каже Джонні. — У Тіки стільки говорили про твою книжку, але я не второпав навіть назви. Учора Арт приніс мені англійське видання, і я дещо прочитав. Добра книжка.
Моє обличчя прибирає звичного в таких випадках виразу: суміш кислої досади з певною дозою цікавості, наче його думка може відкрити мені — мені, автору! — правду про мою книжку.
— Це як дзеркало, — каже Джонні. — Спочатку я думав, що читати, що про тебе пишуть — це приблизно те саме, що дивитися на самого себе, а не в дзеркало. Я◦страшенно захоплююсь письменниками, неймовірні речі вони пишуть. Уся та частина про походження bebop…
— Ну, я просто дослівно записав усе те, що ти розповів мені у Балтіморі, — кажу я, не знати чого оправдуючись.
— Так, усе, але насправді це наче в дзеркалі, — упирається Джонні.
— Чого ти хочеш? Дзеркала правдиві.
— Чогось бракує, Бруно, — каже Джонні. — Ти значно більше в цьому тямиш, але мені здається, чогось бракує.
— Того, що ти забув мені сказати, — відповідаю я, добряче вжалений. Ця дика мавпа ще здатна… (Треба буде поговорити з Делоне, було би прикро, якби одна така необережна заява звела нанівець добру критичну роботу, яка… Наприклад, червона сукня Лен, — каже Джонні. У кожному разі треба використати все нове, що почую цієї ночі, і включити його у наступне видання; було б непогано. Наче відгонив псом, — каже Джонні, — і це — єдине, чогось варте у тій платівці. Так, уважно слухати і швидко діяти, бо в руках інших людей ці ймовірні спростування могли би мати прикрі наслідки. І урна посередині, найбільша, повна голубуватого пороху, — каже Джонні, — і така схожа на пудреницю, яку мала моя сестра. — Поки йдеться тільки про галюцинації, найгірше буде, коли він стане спростовувати базові ідеї, естетичну систему, яка стільки похвал… — А◦крім того, jazz-cool — це зовсім не те, що ти написав, — каже Джонні. Увага!)
18
Чарльз Айвс (1874–1954), американський композитор, один з основоположників сучасної американської композиторської школи.