Спочатку прийшли телеграми (Делоне, мені, а ввечері в газетах уже з’явились ідіотські коментарі); через три тижні я отримав листа від Крихітки Леннокс, яка мене не забула. «У Бельвю за ним доглядали пречудово, а коли виписали, я поїхала за ним. Ми жили в квартирі Майка Руссоло, який зараз гастролює в Норвегії. Джонні почувався дуже добре і, хоча не хотів виступати перед публікою, погодився записати платівку з хлопцями із «Клубу 33». Тобі я можу це сказати: насправді він був дуже слабий (уявляю, що хотіла цим сказати Крихітка — після нашої з нею інтрижки в Парижі) і ночами лякав мене своїми зітханнями і стогонами. Втішає мене одне, — додавала піднесено Крихітка, — що помер він щасливий і сам цього не відаючи. Він дивився телевізор і раптом упав на підлогу. Мені сказали, що смерть була миттєвою». З чого можна було зробити висновок, що Крихітки при тому не було поруч; так воно й було, бо згодом ми дізналися, що Джонні жив у домі Тіки і провів із нею п’ять днів, стривожений і пригнічений. Він говорив, що хоче покинути джаз, переїхати жити до Мексики і працювати на землі (усім їм у певний момент життя щось таке заходить в голову, це майже нудно), що Тіка пильнувала його і робила все можливе, щоб він заспокоївся і подумав про майбутнє (так згодом говорила Тіка — наче вона чи Джонні бодай колись думали про майбутнє). Посеред телепередачі, яка дуже веселила Джонні, він закашлявся, нараз різко скулився тощо. Я◦не цілком впевнений, що смерть була миттєвою, як Тіка заявила поліції (намагаючись виплутатися із величезної халепи, в яку вона потрапила через смерть Джонні в її помешканні, через марихуану, яка була там напохваті, через інші неприємності, які мала бідолашна Тіка раніше, і не зовсім переконливі результати розтину. Уявляю собі, що́ міг виявити лікар у Джонніній печінці та легенях). «Не говоритиму, якого болю завдала мені його смерть, хоч я могла би розповісти тобі дещо, — додавала ніжно ця мила Крихітка, — та колись, коли матиму більше настрою, напишу чи розповім тобі (здається, Роджерс збирається укласти зі мною контракт про гастролі в Парижі та Берліні) усе, що ти, найкращий друг Джонні, мусиш знати». І після цілої сторінки, присвяченій прокльонам Тіки, яка була призвідницею (якщо вірити Крихітці) не лише Джонніної смерті, але й атаки на Перл-Харбор та чорної чуми, бідолашна Крихітка завершувала: «Ага, щоб не забути: одного разу в Бельвю він довго питав за тобою, думки у нього плутались і він гадав, що ти в Нью-Йорку і не хочеш прийти його провідати; він весь час говорив про якісь поля, переповнені бозна-чим, а потім кликав тебе і навіть осипав тебе прокльонами, бідолаха. Ти ж знаєш, що таке гарячка. Тіка сказала Бобу Карею, що останні Джонніні слова були начебто такими: «Зліпи мою маску», але ти ж розумієш, що в ту мить…» Якби ж то я розумів. «Він дуже розтовстів, — додавала Крихітка в кінці свого листа, — і важко дихав, коли ходив». То були деталі, яких і варто було сподіватися від такої делікатної людини, як Крихітка Леннокс.
Усе це збіглося в часі із виходом другого видання моєї книжки, але, на щастя, я встиг додати некролог, який писався на всіх парах, і фото з похорону, на якому видно багатьох знаменитих джазменів. Тож біографія стала, так би мовити, завершеною. Може, недобре так казати, але я, звісно, маю на увазі суто естетичний бік. Уже говорять про новий переклад — напевне, шведською чи норвезькою мовою. Моя дружина дуже рада цій звістці.
Таємна зброя
Цікаво, що люди думають, буцім застелити ліжко — це достоту те саме, що застелити ліжко, подати руку — завжди те саме, що подати руку, а відкрити бляшанку сардин — це безконечно відкривати ту саму бляшанку сардин. «Але ж усе є неповторним, — думає П’єр, невміло розгладжуючи обтріпане синє покривало. — Вчора падав дощ, а нині сяяло сонце, вчора я сумував, а нині має прийти Мішель. Єдиним незмінним є те, що я ніколи не доб’юся, щоб це ліжко мало презентабельний вигляд». Та байдуже, жінкам подобається безлад у кімнаті холостяка, вони можуть усміхнутися (у кожному зубі проглядає мати) і поправити фіранки, переставити вазу для квітів чи стілець, сказати: тільки тобі могло прийти до голови поставити цей стіл там, де немає світла. Мішель напевне казатиме щось таке, ходитиме, торкатиметься до книжок і лампи, переставлятиме їх, а він дасть їй змогу це робити і весь час на неї дивитиметься, розтягнувшись на ліжку чи сидячи на старій канапі, дивитиметься через цигарковий дим і жадатиме її.