«Шоста година, важлива пора», — думає П’єр. Щаслива година, коли увесь квартал Сен-Сюльпіс починає змінюватися, готуватися до вечора. Скоро вийдуть дівчата з контори нотаріуса, чоловік мадам Ленотр прошкандибає сходами, почуються голоси сестер із шостого поверху, які є нерозлучними, коли настає час купувати хліб і газету. Мішель ось-ось прийде, хіба що заблудиться чи загається на вулиці через ту її особливу схильність спинятися будь-де і починати мандрувати своєрідними маленькими світами вітрин. Потім вона йому розповідатиме: заводний ведмідь, платівка Куперена, бронзовий ланцюжок із блакитним камінчиком, повне зібрання творів Стендаля, літня мода. Такі зрозумілі причини, щоби трохи спізнитися. Якщо так, то ще одна цигарка, ще один ковток коньяку. Йому хочеться послухати пісні Мак-Орлана, і він мляво порпається в купах паперів і зошитів. Без сумніву, платівку взяли Ролан чи Бабетт; могли б і попередити, що беруть його речі. Чому Мішель не приходить? Він сідає на край ліжка, зім’явши покривало. Ну от, тепер треба буде тягнути то за один край, то за інший, вилізе той проклятий пруг подушки. Жахливо тхне тютюном, Мішель наморщить носа і скаже, що жахливо тхне тютюном. Сотні і сотні цигарок, викурені за сотні і сотні днів: дисертація, якісь подружки, два приступи печінкової кольки, романи, нудьга. Сотні і сотні цигарок? Він завжди дивується, ловлячи себе на дріб’язковості, схильності надавати великого значення деталям. Він пам’ятає старі краватки, які викинув у смітник десять років тому, що мали колір поштової марки Бельгійського Конго, предмету гордості його філателістичної юності. Наче в глибинах пам’яті ховалось, скільки саме він у своєму житті викурив цигарок, який смак був у кожної, в яку мить він її закурив, куди викинув недопалок. Можливо, абсурдні цифри, які інколи з’являються у його снах, є проявами цієї невмолимої бухгалтерії. «Але тоді Бог існує», — думає П’єр. Дзеркало у шафі повертає йому його усмішку, змушуючи, як завжди, перемінити вираз обличчя, відкинути назад пасмо чорного волосся, яке Мішель погрожує зістригти. Чому Мішель не приходить? «Чому не хоче увійти в мою кімнату», — думає П’єр. Але для того, щоби одного дня мати змогу зістригти йому пасмо волосся, їй доведеться увійти до його кімнати і лягти на його ліжко. Високу ціну платить Даліла, просто так до волосся чоловіка не підберешся. П’єр каже собі, що він дурень, коли думає, що Мішель не хоче піднятися в його кімнату. Ця думка прозвучала глухо, наче здалеку. Іноді думкам, схоже, доводиться прокладати собі шлях через незліченні перешкоди, аби їх почули. Безглуздя — думати, що Мішель не хоче піднятися в його помешкання. Вона не приходить, бо стоїть перед вітриною магазину клямрових виробів чи ще якоїсь крамнички, захоплена спогляданням маленького порцелянового тюленя чи літографії Цзяо-Вукі. Йому здається, що він її бачить, та водночас він усвідомлює, що уявляє собі двостволку — саме тоді, коли ковтає цигарковий дим і почувається немов пробаченим за своє глупство. У двостволці немає нічого дивного, та що може робити о цій порі і в його кімнаті думка про двостволку, це відчуття, ніби здивування. Він не любить цю пору, коли усе забарвлюється у лілове, в сіре. Він ліниво простягає руку, аби ввімкнути лампу на столі. Чому Мішель не приходить? Вона вже не прийде, марно і далі її чекати. Треба думати, що вона і справді не хоче до нього прийти. Ну-ну. У цьому немає нічого трагічного; ще один коньяк, розпочатий роман, спуститися щось з’їсти у бістро Леона. Жінки завжди будуть однакові, в Ангієні чи Парижі, юні чи дорослі. Його теорія виняткових випадків починає розсипатися на порох, мишка задкує, перед тим як потрапити в мишоловку. Але яку мишоловку? Як не нині, то завтра, рано чи пізно… Він чекав її від п’ятої, хоча вона мала прийти о шостій; він спеціально для неї розгладив синє покривало, як ідіот, виліз на стільця з пір’яною мітелкою, щоби зняти непомітну павутину, яка нікому не заважала. І було би так природно, якби у цю саму мить вона вийшла з автобуса у Сен-Сюльпіс і підходила до його дому, затримуючись перед вітринами чи дивлячись на голубів на площі. Немає жодної причини, щоб вона не хотіла піднятися до нього в кімнату. Ясна річ, також немає жодної причини думати про двостволку або вирішувати, що цієї миті краще почитати Мішо, ніж Грема Гріна. Миттєвий вибір завжди тривожить П’єра. Не може бути, щоб усе було безпричинним, аби проста випадковість визначала Гріна супроти Мішо, Мішо супроти Ангієна, тобто проти Гріна. На, маєш: сплутати таку місцевість, як Ангієн, з таким письменником, як Грін… «Не може бути, щоб усе було таким абсурдним, — думає П’єр, викидаючи цигарку. — Якщо вона не прийшла, отже, у неї щось сталося, і до нас обох це не має жодного стосунку».