Він спускається на вулицю, якийсь час стоїть у брамі. Бачить, як загорається світло на площі. В Леона майже нікого нема, коли він сідає за столик на вулиці і замовляє пиво. Звідти, де сидить, він може бачити вхід до свого будинку, тож якщо вона ще… Леон говорить про Тур де Франс; приходять Ніколь з подругою, флористкою із хриплим голосом. Пиво крижане, варто буде замовити сосиски. У дверях його дому син консьєржки скаче на одній нозі. Коли стомлюється, починає скакати на іншій, не відходячи від дверей.
— Яка нісенітниця, — каже Мішель. — Чому б я не хотіла йти до тебе, якщо ми про це домовилися?
Едмон приносить передполудневу каву. О цій порі майже нікого немає, і Едмон затримується біля столика, щоб розказати про Тур де Франс. Потім Мішель розповідає щось правдоподібне, таке, про що П’єр мав би подумати. Часті зомління її матері, переляканий батько телефонує їй в офіс, бігом в таксі, аби потім виявилося, що нічого страшного, просто запаморочення. Усе це стається не вперше, але треба бути П’єром, щоб…
— Я◦радий, що їй вже краще, — як дурень, каже П’єр.
Він кладе руку на руку Мішель. Мішель кладе іншу руку на руку П’єра. П’єр кладе іншу свою руку на руку Мішель. Мішель витягає знизу свою руку і кладе її згори. П’єр витягає знизу свою руку і кладе її згори. Мішель витягає знизу свою руку і притуляє долоню до П’єрового носа.
— Холодний, як у песика.
П’єр визнає, що температура його носа є незбагненною загадкою.
— Дурник, — каже Мішель, підсумовуючи ситуацію.
П’єр цілує її чоло, волосся. Позаяк вона схиляє голову, бере її за підборіддя і змушує глянути на нього, перш ніж поцілувати її в уста. Він цілує її, потім знову. Пахне чимось свіжим, затінком дерев. «Im wunderschönen Monat Mai…»[23], він виразно чує цю мелодію. Його ледь вражає, що він так добре пам’ятає слова, які тільки після перекладу набувають для нього повного змісту. Але йому подобається мелодія, слова так добре звучать близько волосся Мішель, близько її вологих уст. «Im wunderschönen Monat Mai, als…»
Рука Мішель впинається йому в плече, встромляє в нього нігті.
— Ти робиш мені боляче, — каже Мішель, відпихаючи його, і проводить пальцями по губах.
П’єр бачить знак своїх зубів на краєчку її губи. Він гладить її по щоці і знову легенько цілує. Мішель розсердилась? Ні, не розсердилась. Коли, коли, коли вони зустрінуться наодинці? Йому важко зрозуміти: пояснення Мішель, здається, стосуються чогось іншого. Зациклений на думці, що він побачить її колись у себе вдома, що вона підніметься на п’ятий поверх і увійде до його кімнати, він не розуміє, що нараз усе прояснилося, що батьки Мішель на два тижні їдуть на ферму. Нехай їдуть, так краще, тоді Мішель… Раптом до нього доходить, і він видивляється на неї. Мішель сміється.
— Ти будеш сама в своєму домі ці два тижні?
— Який ти дурненький, — каже Мішель. Виставивши пальця, вона малює невидимі зірочки, ромби, легкі завитки. Звісно, її мати розраховує, що віддана Бабетт буде з нею ці два тижні, адже було стільки пограбувань і крадіжок у передмісті. Але Бабетт залишатиметься у Парижі стільки, скільки вони захочуть.
П’єр не знає того котеджу, хоча уявляв його так часто, що наче вже побував у ньому, він входить з Мішель у невеличку вітальню, заставлену пошарпаними меблями, піднімається сходами, торкнувшись пальцями скляної кулі, що висить там, де починаються перила. Він не знає, чому цей дім йому не подобається, йому хочеться вийти у сад, хоча важко повірити, що такий маленький котедж може мати сад. Він насилу відривається від цього видива, бачить, що він щасливий, що він у кав’ярні з Мішель, що котедж буде не такий, яким він його уявляє і який трохи давить на нього своїми меблями і вицвілими килимами. «Треба буде попросити у Ксав’є мотоцикл», — думає П’єр. Він заїде за Мішель, і через пів години вони будуть у Кламарі, матимуть два вікенди для екскурсій, треба буде дістати термос і купити розчинної кави.
— На сходах твого дому є скляна куля?
— Ні, — каже Мішель, — ти плутаєш з…
Вона замовкає, наче щось їй стало поперек горла. Сидячи на банкетці, прихилившись головою до високого дзеркала, при допомозі якого Едмон намагається помножити столики в кав’ярні, П’єр туманно визнає, що Мішель — наче кішка чи портрет незнайомки. Він знайомий з нею так віднедавна, може, їй також важко його зрозуміти. Поки що взаємна любов нічого не пояснює, як і наявність спільних друзів чи схожість політичних переконань. Попервах завжди думають, що ні в кому немає таємниці, що відомості легко зібрати: Мішель Дювернуа, двадцять чотири роки, каштанове волосся, сірі очі, служить в конторі. Вона також знає, що П’єр Жоліве, двадцяти трьох років, блондин… Але завтра вони разом поїдуть до неї додому, півгодинна подорож — і вони будуть в Ангієні. «Знову цей Ангієн», — думає П’єр, відганяючи від себе цю назву, наче муху. Вони матимуть два тижні, щоби побути разом, і біля дому є сад, ймовірно, зовсім не такий, як він уявляє, треба спитати у Мішель, який у них сад, але Мішель кличе Едмона: вже минуло пів на дванадцяту і завідувач наморщить носа, коли побачить, що вона вернулася пізно.
23
Пісня Роберта Шумана на вірші Генріха Гейне «Травневе сонце за вікном» (Пер. з нім. Ольги Свирид).