— Мішель, як ти спиш?
— Чудово, — каже Мішель. — Іноді мені сняться кошмари, як i всім.
Ясна річ, як усім, от тільки прокинувшись, вона знає, що сон минає, а не перемішується з вуличним гамором, обличчями друзів, це просотується у найневинніші заняття (але Ксав’є сказав, що з двома пігулками все буде гаразд), мабуть, вона спить, зарившись лицем у подушку, ледь підігнувши ноги і легенько дихаючи, і такою він тепер її бачитиме, матиме її, сонну, близько свого тіла, чутиме, як вона дихає, беззахисна й оголена, коли він схопить її за волосся, жовте світло, червоне світло, стоп.
Він так різко гальмує, що Мішель скрикнула, а потім вмовкла, немов засоромлена своїм криком. Спершись ногою на землю, П’єр повертає голову й усміхається до чогось, і це не Мішель, і наче губиться в повітрі, весь час усміхаючись. Він знає, що зараз загориться зелене світло, за мотоциклом вантажівка й авто, зелене світло, за мотоциклом вантажівка й авто, хтось тисне на клаксон — двічі, тричі.
— Що з тобою? — каже Мішель.
Водій авто, минаючи його, вилаявся, і П’єр поволі рушає. Ми зупинилися на тому, що він бачитиме її такою, як вона є: беззахисною й оголеною. Ми це сказали, дійшли якраз до того моменту, коли бачили, як вона спить, беззахисна й оголена, тобто немає жодної причини навіть на мить припускати, що треба буде… Так, я вже чув, спочатку ліворуч, а потім знову ліворуч. Там, де той шиферний дах? Сосни, як гарно, який гарний твій котедж, сад із соснами і твої батьки, які поїхали на ферму, майже не віриться, Мішель, у таке майже не можна повірити.
Боббі, що зустрів їх гучним гавкотом, дотримується декоруму, ретельно обнюхуючи штани П’єра, який штовхає мотоцикл до ґанку. Мішель уже увійшла в дім, вона піднімає штори, вертається, щоб зустріти П’єра, який оглядає стіни і бачить, що тут ніщо не схоже на те, що він уявляв.
— Тут мало бути три сходинки, — каже П’єр. — І ця вітальня, але, звісно… Не зважай на мене, людина завжди уявляє собі щось інше. Навіть меблі, кожну дрібничку. З тобою також таке буває?
— Іноді так, — каже Мішель. — П’єре, я голодна. Ні, П’єре, послухай, будь чемним і допоможи мені; треба буде щось приготувати.
— Люба, — каже П’єр.
— Відчини вікно, впусти трохи сонця. Поводься спокійно, Боббі подумає, що…
— Мішель, — каже П’єр.
— Ні, пусти мене, а хочу піднятися нагору, щоб переодягнутися. Зніми піджак, якщо хочеш, у цій шафі знайдеш що випити, я на цьому не розуміюся.
Він бачить, як вона бігом піднімається сходами, щезає на другому поверсі. У шафі є що випити, вона на цьому не розуміється. Вітальня довга і темна, рука П’єра гладить те місце, де починаються перила. Мішель йому сказала, але це немов приховане розчарування: таки скляної кулі нема.
Мішель вертається в старих штанах і чудернацькій блузці.
— Ти схожа на гриб, — каже П’єр з ніжністю всякого чоловіка до жінки, убраної у мішкуватий одяг. — Ти не покажеш мені дім?
— Якщо хочеш, — каже Мішель. — Ти не знайшов що випити? Зажди… ти ні на що не годишся…
Зі склянками в руках вони йдуть у вітальню і сідають на канапі перед прочиненим вікном. Боббі лащиться до них, розлягається на килимі і дивиться на них.
— Він тебе одразу прийняв, — каже Мішель, облизуючи край склянки. — Тобі подобається мій дім?
— Ні, — каже П’єр. — Він темний, до смерті буржуазний, захаращений бридкими меблями. Але в ньому є ти, у цих жахливих штанях.
Він гладить її шию, пригортає її до себе, цілує в уста. Вони пристрасно цілуються, П’єр відчуває на собі тепло її руки, вони пристрасно цілуються, трохи зсовуються, але Мішель охкає і намагається вивільнитися, лепече щось, чого він не розуміє. Він сконфужено думає, що найважче — це заткнути їй рота, він не хоче, щоб вона знепритомніла. Різко її відпускає, дивиться на свої руки, наче вони не його, чує прискорене дихання Мішель, глухе гарчання Боббі на килимі.
— Ти зведеш мене з розуму, — каже П’єр, і безглуздість цієї фрази є менш убивчою, ніж те, що тільки-но сталося. Як наказ, нестримне бажання — заткнути їй рота, але щоб вона не знепритомніла. Він простягає руку, здалека гладить щоку Мішель, він згоден на все: поїсти щось, зготоване нашвидкуруч, на те, що йому доведеться вибрати вино, на те, що біля вікна дуже жарко.
Мішель їсть по-своєму: сир упереміш з анчоусами в олії, салатом і шматочками краба. П’єр п’є біле вино, дивиться на неї й усміхається. Якби він одружився з нею, то щодня пив би її біле вино за цим столом, дивився на неї й усміхався.