Клякнувши, він кладе голову на коліна Мішель. Минають години, минає хвилина чи дві, час — це щось, сповнене цьвохканням й піною. Пальці Мішель гладять волосся П’єра, і він знову бачить її обличчя, передвістя усмішки, Мішель розчісує його пальцями, робить йому майже боляче, відгортаючи волосся назад, а потім нахиляється, цілує його і усміхається.
— Ти мене налякав, на мить мені здалося… Яка я дурна, але ти був зовсім інший.
— Кого ти побачила?
— Нікого, — каже Мішель.
П’єр зіщулюється, чекаючи: щось схоже на двері хитнулося і зараз відчиниться. Мішель тяжко зітхає, у ній є щось від плавця, який чекає на постріл стартового пістолета.
— Я◦злякалася, бо… Не знаю, я подумала…
Хитнулися, двері хитнулися, плавчиха чекає пострілу, щоби пірнути. Час розтягується, мов шматок ґуми, тоді П’єр простягає руки і хапає Мішель, підводиться і міцно її цілує, шукає її перса під блузкою, чує, як вона стогне, і стогне сам, цілуючи її, ходи, ходи до мене, намагається підняти її на руки (п’ятнадцять сходинок і двері праворуч), чує жалібний стогін Мішель, її марний протест, він випрямляється, тримаючи її в обіймах, не в змозі вже чекати, зараз, цієї ж миті, нічого їй не дасть хапатися за скляну кулю, за перила (але на перилах немає ніякої скляної кулі), він однаково віднесе її нагору, а тоді — як суку, увесь він — клубок м’язів, як суку, якою вона є, аби її провчити, о, Мішель, моя кохана, не плач так, не сумуй, кохана, не дай мені знову впасти в ту чорну вирву, як я міг таке думати, не плач, Мішель.
— Відпусти мене, — каже Мішель тихо, намагаючись випручатися. Щойно вона його відринула, якусь мить дивиться на нього, наче то не він, і вибігає з вітальні, зачиняє двері кухні, чутно, як повертається ключ, Боббі гавкає в саду.
У дзеркалі він бачить пласке, невиразне обличчя, руки, що висять, як шмати, пола сорочки вибилася зі штанів. Він механічно опоряджає одяг, весь час дивлячись на своє відображення. Горло йому так перехопило, що коньяк, обпікши рота, не йде далі, аж він примушує себе і робить безконечний ковток просто з пляшки. Боббі перестав гавкати, стоїть полуднева тиша, світло в котеджі стає щораз зеленкуватішим. Із цигаркою у пересохлих губах він виходить на ґанок, спускається у сад, оминає мотоцикл і йде в глибину двору. Пахне дзижчанням бджіл, підстилкою соснових голок, і Боббі тепер почав гавкати серед дерев, він гавкає на нього, раптом він почав гарчати і гавкати, не наближаючись до нього — щораз ближче і на нього.
Кинутий камінь поцілює йому просто в спину; Боббі скавулить і втікає, відбігши, знову починає гавкати. П’єр поволі прицілюється і влучає в його задню лапу. Боббі ховається в чагарнику. «Я◦мушу знайти місце, де можна подумати, — каже собі П’єр. — Зараз же мушу знайти місце і сховатися, щоб подумати». Його спина потроху сповзає по стовбуру сосни. Мішель дивиться на нього з вікна кухні. Мабуть, вона бачила, як я кидав камінням у пса, дивиться на мене, ніби не бачить, дивиться на мене і не плаче, нічого не каже, така самотня у вікні, треба підійти і бути з нею добрим, я хочу бути добрим, хочу взяти її за руку і цілувати пальці, кожен палець, у неї така ніжна шкіра.
— У що ми граємо, Мішель?
— Сподіваюся, ти його не поранив.
— Я◦кинув камінь, щоб прогнати його. Схоже, він мене не впізнав, як і ти.
— Не кажи дурниць.
— А◦ти не замикай двері на ключ.
Мішель впускає його, без опору приймає руку, що огортає її стан. У вітальні стало ще темніше, підніжжя сходів майже не видно.
— Пробач мене, — каже П’єр. — Не можу тобі пояснити, це так безглуздо.
Мішель піднімає келих, що впав, і закорковує пляшку. Стає щораз спекотніше, здається, дім важко дихає своїми отворами. Хустинка, що пахне мохом, витирає піт з чола П’єра. О, Мішель, хіба ми можемо продовжувати так, не розмовляючи, не бажаючи зрозуміти те, що губить нас, в ту саму мить, коли… Так, кохана, я сяду поруч і не буду дурнем, поцілую тебе, пропаду в твоєму волоссі, твоїй шиї, і ти зрозумієш, що немає причини… так, ти зрозумієш, що коли я хочу взяти тебе на руки і віднести у твою кімнату, не заподіявши тобі жодного лиха, коли твоя голова лежатиме у мене на плечі…
— Ні, П’єре, ні. Не сьогодні, коханий, будь ласка.
— Мішель, Мішель…
— Будь ласка.
— Чому? Скажи мені чому.
— Не знаю, вибач… Не докоряй собі ні в чому, це все моя вина. Але у нас є час, багато часу…