Світ управляється ґумовим валком, який вміщається в руці; трішки крутнеш від себе — й усі дерева стають одним деревом, що витяглося край дороги; потім крутнеш ледь на себе — і зелений велетень розкладається на сотні тополь, які біжать назад; одна за одною статечно пропливають високовольтні щогли, рух — це радісний ритм, в який вже можуть вплітатися слова, обривки образів, не зв’язаних з дорогою, ґумовий валок робить правий оберт, звук наростає, струна звуку натягнута до краю, але думок уже нема, все — машина, тіло, що злилося з машиною, і вітер в лице, як забуття, Корбей, Арпажон, Ліна, Монлері, знову тополі, будка поліцейського, щораз бузковіше світло, свіже повітря, яке наповнює напіввідкритий рот, поволіше, поволіше, на цьому перехресті повернути праворуч, Париж за вісімнадцять кілометрів, «Чінзано», Париж за сімнадцять кілометрів. «Я◦не вбився, — думає П’єр, повільно в’їжджаючи на дорогу ліворуч. — Це неймовірно, що я не вбився». Утома тисне на плечі, як пасажир позаду — щось кожного разу приємніше і необхідніше. «Сподіваюся, вона мені пробачить, — думає П’єр. — Ми обидвоє такі чудні, треба, щоб вона зрозуміла, щоб зрозуміла, щоб зрозуміла: поки не покохаєшся — насправді нічого не знаєш, я жадаю відчути її волосся в своїх руках, її тіло, я її жадаю, жадаю…» Обіч дороги виростає ліс, опале листя, принесене вітром, засипає шосе. П’єр дивиться на листя, що його пожирає і ворохобить мотоцикл; ґумовий валок знову крутнувся за годинниковою стрілкою, ще і ще. І раптом — скляна куля, що тьмяно поблискує там, де починаються перила. Немає жодної потреби лишати мотоцикл далеко від котеджу, але Боббі гавкатиме, і тому хтось лишає мотоцикл серед дерев і в сутінках підходить до котеджу, входить до вітальні, шукаючи Мішель, яка мала бути тут, але Мішель немає на канапі, є тільки пляшка коньяку і келихи, з яких пили, двері, що ведуть на кухню, відчинені і звідти проникає червонясте світло — сонце, яке сідає вглибині саду, і тільки тиша, тож краще йти до сходів, орієнтуючись на блискучу скляну кулю, чи це очі Боббі, який розлігся на першій сходинці, наїжачивши шерсть, і тихо гарчить. Неважко переступити через Боббі, поволі піднятися сходинками так, щоб вони не зарипіли і Мішель не злякалася, двері прочинені, не може бути, щоб двері були прочинені, а він не мав у кишені ключа, та якщо двері прочинені, ключа вже не треба, як приємно проводити рукою по волоссю, коли підходиш до дверей, заходиш, легко штовхнувши правим носком двері, які безшумно відчиняються, і Мішель, яка сидить на краю ліжка, підводить очі і дивиться на нього, підносить руки до вуст, здавалося, вона закричить (але чому у неї не розпущене волосся, чому на ній не блакитна льоля, зараз вона вбрана в штани і виглядає старшою), і тоді Мішель усміхається, зітхає, підводиться і простягає до нього руки, кажучи: «П’єре, П’єре», замість того, аби, склавши руки разом, благати і опиратися, вона промовляє його ім’я і чекає його, дивиться на нього і тремтить, немов від щастя чи від сорому, немов сука-донощиця, якою вона є, немов він її бачить попри підстилку з опалого листя, яка знову вкриває його обличчя і яку він віддирає обома руками, тоді як Мішель відступає, натикається на ліжко, озирається у відчаї, кричить, кричить, уся насолода світу здіймається і переповнює його, він кричить, так, вчепившись руками в її волосся, так, хоча вона благає, так, суко, так.
— Заради Бога, але ж це давно забута справа, — каже Ролан, входячи в поворот на повній швидкості.
— І я так думала. Майже сім років. І раптом прорвалося, саме зараз…
— Тут ти помиляєшся, — каже Ролан. — Якщо колись воно і мало прорватися, то саме тепер — у рамках абсурду це цілком логічно. Я◦сам… Знаєш, іноді мені усе це сниться. Те, як ми убили того типа, не забудеш. Зрештою, в той час не можна було зробити це краще, — каже Ролан, тиснучи на газ.
— Вона нічого не знає, — каже Бабетт. — Тільки те, що невдовзі його вбили. Було справедливо сказати їй бодай це.
— Саме так. Але йому це видалося аж ніяк не справедливим. Пригадую його обличчя, коли ми витягли його з авто посеред лісу — він одразу зрозумів, що його прикінчать. Він був хоробрий, це правда.
— Бути хоробрим завжди легше, ніж бути людиною, — каже Бабетт. — Зґвалтувати дитя, яке… Коли подумаю, скільки мені довелося боротися, щоб Мішель не заподіяла собі смерть. Ті перші ночі… Не дивно, що тепер вона знову почувається, як тоді, це майже природно.
Авто на повній швидкості в’їжджає на вулицю, яка веде до котеджу.
— Так, він був мерзотником, — каже Ролан. — Чистий арієць, як вони це розуміли у той час. Попросив цигарку — повна церемонія, ясна річ. А◦ще захотів знати, чому ми збираємось його порішити, і ми йому пояснили, еге ж, пояснили. Коли він мені сниться, то бачу його саме в цей момент — той його вираз презирливого здивування, та майже вишукана манера заїкатися. Пригадую, як він упав із пошматованим обличчям в опале листя.