Бабуся відвернулася від ображеної зірки телеефіру і звернулася до мене:
— Климе, синьоморди про щось радяться. Ти маєш увійти з ними в телепатичний контакт, адже своїх таємниць вони не перекладатимуть на мову аборигенів, яких вони просто використають, а тоді знищать, як і обіцяли. А нам будь-що треба випередити цих космічних хижаків.
— Я готовий! Але мені потрібно бачити очі головного синьоморда.
— Гаразд, — прошепотів тато, який весь час перебував з нами в контакті, — ми з мамою спробуємо підійти зовсім близько.
Я побачив, що картинка на екрані стає все чіткішою, і врешті, коли морда блакитного монстра зовсім наблизилася, зрозумів, що батьки перебувають у небезпечній близькості до блакитних жаб.
— Тату, мамо, стережіться!
— Синку, не гай часу, — стиха промовила мама, — головний синьоморд саме дивиться в наш бік.
Я зосередився і уявив нашу першу зустріч, коли блакитний монстр гнався за мною на екскаваторі, та я зміг перехитрувати його. Тоді я зумів прочитати думки ватажка синьомордів. І враз я здригнувся, бо відчув знайомий стан і зрозумів, що вийшов на телепатичний контакт із пузатим мухощом. У моїй голові, ніби вибухнула бомба, і я відчув, що синьоморд готується до найголовнішої у своєму житті події.
«Ми заволодіємо Всесвітом! Диск — це ключ, що приведе в дію Сонячного Сфінкса, і моя влада стане безмежною! Головне, щоб ключ увійшов у шию саме блакитною половиною! Тоді влада синьомордів буде нездоланною! Мені підкориться час і простір! І ця смачна планета буде лише крихтою на моєму обідньому столі!»
— Тату, щойно Жук вилізе на спину Сфінксові й вкладе диск в отвір на його шиї, синьоморди заволодіють потужною космічною енергією і стануть непереможними. Ти можеш щось зробити?
— Не хвилюйся, у мене є ідея! Доведеться використати деякі спецефекти з арсеналу твоєї бабусі.
Відчувалося, що тато хвилюється, але він намагався жартувати, щоб підбадьорити мене і всіх членів ТТБ, які напружено стежили за розвитком подій у підземній залі.
— Климчику, зараз ти побачиш наш коронний номер, який ми виконали лише раз у часи нашої буремної юності, — додала мама.
Тато й мама скинули з плечей рюкзаки і витягли звідти… два маленькі паперові літачки. Батьки одночасно підняли вгору руки — й так запустили свої крихітні літальні апарати, що вони спіраллю закрутилися в повітрі, підлетіли аж до склепіння підземної зали і, торкнувшись її, розпалися на тисячі ледь помітних клаптиків. Ті клаптики почали падати донизу, білих цяточок ставало все більше й більше, аж весь простір величезної зали заповнила біла заметіль.
Синьоморди вимахували лапами, розганяючи білу віхолу, яка невідь звідки взялася. Гладкий мер зі своєю рудою помічницею та решта синьомордівських агентів затуляли обличчя руками. А штучний сніг все падав і падав.
— Цієї заметілі має вистачити ще на кілька хвилин. Отже, сподіваюсь, ми встигнемо, — вдоволено зауважив тато. — А ще нам допоможуть стінолази.
— Ну що, згадаємо молодість? — весело запитала мама, і мої чудові батьки, блискавичними рухами натягнувши на руки й на ноги спеціальні насадки з гумовими присосками на кінцях, почали спритно здиратися по гладенькому тулубу Сонячного Сфінкса. Так, як кілька хвилин тому це зробив Жук.
Розділ 29
Мумії перетворюються на богів
Коли мої мама з татом за допомогою стінолазів видерлися на спину велетенської міфічної істоти, висіченої з дивовижного каменю, що випромінював світло, я зрозумів, як важливо, що їхні очі були прикриті захисними окулярами. Бо наш колишній товариш Жук, який раніше за них опинився на спині Сонячного Сфінкса, ніяк не міг дістатися до шиї статуї. Він крутив головою, мружився, засліплений яскравим світлом, — але вперто, сантиметр за сантиметром, просувався вперед, міцно затиснувши в руці диск. Його відділяло від мети лише кілька кроків, коли тато закричав:
— Хлопче, схаменися!
Але Жук зробив останнє зусилля і вклав сяючий диск в отвір на шиї міфічної істоти. Та що це? На шиї Сонячного Сфінкса сяяла не блакитна, а жовта половина диска. Отже, Жук порушив наказ Головного синьоморда і перевернув ключ протилежним боком!
Тієї ж миті гігантська статуя — створіння з лев’ячим тулубом і лапами та з людською головою, — поворушилася, повільно стала на всі чотири лапи, і на її спині почали розгортатися великі прозорі крила.
Синьоморди, що стояли біля підніжжя Сонячного Сфінкса, зчинили жахливий лемент. Ватажок хижих блакитних жаб намагався давати вказівки Жукові, але той, міцно вхопився за опуклий диск, за допомогою якого щойно оживив велетенську статую, і почав повертати його то в один, то в інший бік, як кермо в автомобілі.
— Він мене слухається! — радісно вигукнув хлопець, озирнувся на моїх батьків, що припали до спини сфінкса, і, усміхнувшись, додав: — Тримайтеся міцніше, зараз ми зробимо тренувальний обліт території!
— Що ти робиш? — гукнула до Жука моя мама, але той лише махнув рукою і спрямував крилатого велетня в бік синьомордів.
Банькаті потвори почали обстрілювати Сонячного Сфінкса з бластерів, але потужні лазерні промені не завдавали йому жодної шкоди. Навпаки: дивовижна істота з тілом лева й людською головою раптом почала тихенько муркотіти, потім ця котяча пісенька стала голоснішою, аж залунала голосно-голосно, заповнюючи всі найменші щілини старовинної гробниці.
— Погляньте, від цієї потужної звукової вібрації почали розколюватися й падати донизу прозорі капсули! — промовив вражений професор, що невідривно стежив за подіями в підземеллі на велетенському екрані.
Саме в цю мить пісня-муркотіння перейшла в інфразвук, що здер із таємничих постатей сріблисті шати!
— Ви бачите — вони оживають! — вигукнув професор, показуючи на істот, які ще хвилину тому непорушно височіли в прозорих капсулах. — А що це вони натягають собі на голови? — старенький учений був такий приголомшений, що втратив дар мови.
І справді було від чого заніміти — мумії надягай собі на голови чудернацькі маски, що зображували богів давнього Єгипту! Саме тих, про яких нам розповідав старий балакучий професор.
— Я не вірю своїм очам! — вигукнув учений. — Та це ж Тот, Сахмет, Анубіс, Бастет, Бес і Гор… Вони ожили! — дідусь щосили смикнув себе за бороду, ніби хотів переконатися, що все це не сон.
А я разом зі своїми побратимами з ТТБ, мов заворожений, дивився на те, як дивовижні звіроголові істоти зіскочили з кам’яних п’єдесталів, на яких простояли, завмерши, кілька тисячоліть, і посунули до натовпу синьомордів. Анубіс — бог царства мертвих з вовчою головою — змахнув списом, Сахмет — богиня війни з головою левиці — грізно загарчала, Бастет — богиня любові з котячою головою — ошкірилася й засичала, а Гор — бог Неба і Сонця з головою сокола — пропікав синьомордів палаючими очима, з яких вилітали сліпучі блискавки. Решта богів-велетнів вишикувалися в один ряд і почали заганяти синьомордів у глухий кут.
Блакитні жаби відступали все далі й далі — в той куток зали, де на стіні синім полум’ям пульсувала безодня, відкриваючи часовий коридор. Що ближче до сліпучої безодні підходили синьоморди, то більшим ставав отвір у стіні.
Аж урешті якась невидима сила підхопила першого прибульця і затягла його у шалений вир. За ним у вирву в стіні почали один за одним провалюватися й інші любителі земних комах. Останнім у часовій прірві, смішно дриґаючи перетинчастими лапами й з останніх сил чіпляючись пазурами за підлогу і стіни, зник пузатий ватажок синьомордівського бойового десанту.