— А може, й на кілька тисячоліть, — припустив я, роздивляючись вирізьблені на стінах зображення.
Я не раз бував у експедиціях разом зі своїми батьками — вони в мене археологи і досліджують культуру стародавнього Єгипту, — тому досить добре розрізняв усіх отих моторошних богів із людськими тілами й головами звірів. Їх у єгипетському пантеоні безліч. Хоча сучасні туристи найкраще знають одного — Сфінкса, міфічне чудисько з головою жінки і з лапами та тілом лева. Цей покруч мав охороняти кордони Єгипту від бога смерті Сету, який ніс із собою спопеляючий вітер.
І ось тепер я побачив велетенську скульптуру Сфінкса, вирізьблену з суцільного шматка прозорого яскраво-жовтого каменю, що ніби випромінював сонячне сяйво. Сфінкс височів у центрі найбільшої зали, де стояли прозорі капсули з тілами людей, загорнутих у сріблисті мішки.
Блискучі, мов дзеркало, стіни підземелля прикрашали зображення жука-скарабея, що штовхав перед собою сонячний диск. Недаремно ж Єгипет у ті прадавні часи називали країною Сонця, а верховних правителів, фараонів, — синами Сонця.
— Ти збираєшся приєднатися до цих рум’яних бройлерів? — почув я роздратований голос свого товариша, — здається до нього знову повернулася самовпевненість і бажання командувати. — Нам треба якомога швидше звідси вшиватися, а ти розглядаєш картинки на стінах, ніби потрапив до якогось історичного музею.
Я стріпнув головою, востаннє обвів поглядом стіни велетенської підземної зали, яку тепер мені зовсім не хотілося називати гробницею, і рушив до нашого «Запорожця», що терпляче чекав на нас, притулившись до стіни цього загадкового приміщення.
— Скоріше! Уявляєш, як хвилюється пані Соломія! Та й Заєць невідомо куди полетів на тому парашуті. Принаймні сподіваюся, що його не схопили оті двоє ворожих агентів, які вмить вирахували тебе на понтоні, коли ти, роззявивши рота, насолоджувався змаганням драйверів.
— Слухай, Жук, я ж не дістаю тебе через твої проколи… — я вже хотів нагадати про те, через кого ми провалилися в підземелля, але вчасно зрозумів, що саме завдяки моєму хвалькуватому товаришеві ми, можливо, відкрили якусь прадавню таємницю.
Тож я стріпнув головою, ми сіли до часольоту (як ви розумієте, тепер Жук уже не претендував на те, щоб керувати автомобільчиком), я увімкнув навігатор і ввів точні координати бабусиної садиби. Цього разу ми рухалися в режимі реального часу — інакше, якщо б ми перенеслися, наприклад, у сьогоднішній ранок, перемоги на змаганнях із дайвінґу, яку здобули мої друзі, а точніше, Заєць та дублер Жука, просто не було б. І цінний грошовий приз, заради якого й змагалися члени ТТБ, отримав би хтось інший.
Звісно, я не забув налаштувати наш апарат так, щоб він зробив невеличку просторову петлю, й ми по дорозі захопили Зайця. Наш товариш, напевно, все ще ширяв у струменях вітру над пустелею на парашуті, який легко можна було перетворити на дельтаплан. Саме так цю корисну річ запрограмувала моя видатна бабуся.
Наш вірний «Запорожець» затремтів, його потужні фари освітили гладеньку поверхню стіни, і останнє, що я побачив перед нашим переміщенням, було зображення велетенської блакитної жаби із синьою пикою і довжелезним язиком, яким те огидне створіння вхопило муху.
Розділ 10
Ворожі агенти вивчають моє фото
Напевно, відпочивальники розкішного курорту на узбережжі Червоного моря ще довго переповідатимуть неймовірну історію про те, як просто на їхніх очах зник дельтапланерист, який щойно летів у безхмарному небі. Адже ми буквально втягли Зайця до «Запорожця», і зробили це так швидко, що він навіть не встиг зрозуміти, що відбувається.
— Ну ви даєте! — засміявся Заєць, коли вже зручно вмостився на сидінні часольота. — Знаєте, коли ви мене підібрали, я саме стежив за двома підозрілими суб’єктами на пляжі — рудоволосою жінкою з блискучим перснем у вигляді синьої жаби, яка сварилася з гладким чоловіком із дивним татуюванням. Той був одягнутий, як клоун у цирку — в ядучо-сині кумедні шортики, і мав таку ж дурнувату кислотну кепочку-бейсболку на голові. Бачили б ви їхні фізіономії, коли мій парашут-дельтаплан раптом згорнувся у маленький клуночок і впав їм до ніг. А я — упс — і просто випарувався.
— Не забудь подякувати пані Соломії — це ж вона кілька днів тому додала нову функцію своєму часольоту. Тепер, коли він рухається по землі, по воді чи по небу в режимі реального часу, то може набувати будь-якого кольору і відтінку. Тож зараз «Запорожець» просто злився з небом, і нашого хитрого автомобільчика ніхто не зауважив, — Жук знову став самим собою і взяв на себе командування нашим маленьким загоном.
— Зайцю, а що ти там казав про руду тітку з жаб’ячим перснем і гладкого дядька з татуюванням на плечі?
— А, це дуже цікава історія, — усміхнувся Заєць, показуючи «фірмові» довгі передні зуби. — Річ у тім, дорогий наш друже Климе на прізвисько Музикант, що ці двоє роздивлялися твою фотку. Ти ж знаєш, у мене напохваті завжди є потужний прилад, що наближує зображення з відстані кількох кілометрів. Я не міг помилитися — на знімку був саме ти. Так от, цікаво, звідки у них ця світлина?
— Не знаю, я їм не позував, та й побачив їх уперше тут, на понтоні, коли стежив за вашим виступом.
— А я думаю, що все дуже просто, — озвався Жук. — Під час свого першого візиту на нашу планету космічні пірати створили цілу мережу, завербувавши серед землян таємних агентів, які чекали слушної хвилини, щоб почати діяти. А тепер вони надіслали цим агентам фотографії усіх відомих їм членів ТТБ, які збереглися в їхніх архівах. Треба негайно оголошувати стан найвищої небезпеки і збирати загальну раду! Ой, що це?!
Голос Жука так несподівано змінився і затремтів, що ми із Зайцем не втрималися й зареготали.
— А це, пане командире, просто впала на дах «Запорожця» стигла абрикоса! — пояснив я наполоханому Жукові. — Ти так захопився командуванням, що й не помітив, як ми прибули на місце.
Справді, наш вірний автомобільчик стояв посеред бабусиної садиби, під старою абрикосою, на якій було повно стиглих плодів, що час від часу падали додолу. У літній кухні на великій старовинній печі стояла мідна миска, в якій варилося моє улюблене абрикосове варення, солодкі пахощі якого розливалися по всьому подвір’ю.
Картина була така мирна й спокійна, що я на якусь мить засумнівався — чи справді все, що відбулося за останні кілька годин, мені не приверзлося. Можливо, саме через це я вчасно не розповів бабусі про дивовижне підземелля, у яке ми провалилися з Жуком поблизу розкішного курорту, де відбувалися змагання з фрідайвінґу.
Тоді я не уявляв, до яких страшних наслідків це призведе у майбутньому. А ще я не замислився над тим, чому й мій хвалькуватий товариш Жук, який раз у раз виявляв ознаки переляку, вирішив промовчати й нічого не сказав про знайдені нами дивні капсули з рум’яними «муміями».
Розділ 11
Синьоморд розв’язує язика
— Ну, нарешті! — почувся голос бабусі Солі, але тепер перед нами стояла не старенька лагідна пенсіонерка, а зосереджена ділова жінка, яка готувалася до складної й небезпечної роботи. — У нас багато справ, і боюся, що цього разу спекатися синьомордів буде набагато важче. Ви пам’ятаєте: коли вони прислали свій перший десант, я винайшла антидот від вірусу страху, а самих прибульців знешкодила за допомогою квітів, які впливали на їхню агресивність. Тобто перетворила хижаків на миролюбних істот, не здатних скривдити навіть муху…
Промовивши останні слова, пані Соломія ледь усміхнулася, а ми з хлопцями зареготали. Адже мухи, метелики й комарі були тією головною здобиччю, заради якої ці потвори ладні були на все.