Якби хтось із допитливих бабусиних сусідів зараз зазирнув до її садиби, то побачив би, як з горища старенької кривобокої комори, збудованої ще на початку минулого століття, вилітають великі жовті метелики й розлітаються в різних напрямках, як осінні листки, підхоплені вітром.
— А тепер, хлопці, ви маєте мені допомогти. Діяти треба дуже швидко. Я скажу, що робити, — на порозі комори стояла гарно вбрана літня жінка, схожа на багату бізнес-леді, чи, принаймні, на менеджера якоїсь розкрученої компанії.
Я не дуже розуміюся на модному дорогому вбранні, але костюм, туфлі на високих підборах, а головне — коштовні персні на її пальцях, що мінилися всіма барвами веселки, виразно свідчили про те, що ця пані — VIP-персона.
— Климе, закрий рота! — почув я знайомий бабусин голос і врешті вийшов зі ступору. — Мені й самій ці модні речі ні до чого. Але сьогодні особлива нагода. У нас попереду дуже тяжка, складна й небезпечна робота. І річ не в тому, що доведеться кудись бігти чи тягати важкі каменюки. Сьогодні всім нам доведеться перевтілитися. Так-так, кожен із членів ТТБ буде грати якусь роль, тільки відбуватиметься ця вистава не на сцені театру, а в цілком реальному житті.
— Пані Соломіє, — весело озвався Заєць, — та це ж моє улюблене заняття! Все життя я когось удаю, бо у нас в цирку без цього ніяк не можна! Тож кажіть, ким мені треба бути сьогодні? І, до речі, куди це подівся Жук? Він також може прикинутися ким завгодно!
— З тобою все зрозуміло. Я не сумніваюся, що ти збрешеш — і оком не зморгнеш. Щодо Жука, то він справді може будь-кого ввести в оману, але зараз виконує інше відповідальне завдання. А от чи зможе Клим обдурити синьомордів та їхніх помічників? Він же страшенно червоніє, коли говорить неправду або хоча б трошки прибріхує. Це зовсім непогано — отже, людина не втратила совість і сором. Однак виняткові обставини змушують мене просити власного онука бодай на один вечір стати брехуном. І це стосується не лише тебе, Климе. Віднині наша організація називатиметься не Таємне Товариство Боягузів, а Таємне Товариство Брехунів! Я дуже сподіваюсь, що це триватиме недовго…
Розділ 14
Я змушений надягти фрак і краватку-метелик
Після того, як ми із Зайцем переодягайся, нас не впізнали б не лише розвідники синьомордів, а й рідні батьки. Заєць тепер був убраний в оксамитний костюмчик, його завжди розпатлана біла чуприна була акуратно розділена на проділ і прилизана, але найкумедніший вигляд мали великі окуляри в золотій оправі.
— І нема чого так шкіритися! — образився він, коли помітив, як я давлюся сміхом. — Краще поглянь на себе.
Я зазирнув у старе каламутне люстро, що висіло в бабусиній хаті, й відсахнувся. Картина справді була фантастична. Бабуся звеліла мені надягти вузенькі штани-дудочки, білу сорочку, оздоблену рясним мереживом, і фрак, у якому я почувався повним дурбеликом. Найганебнішим мені видавалося те, що на шиї в мене висіла краватка-метелик.
— Ну що, друзяко, — стріпнув головою Заєць, поправляючи свого метелика, — вжаримо сьогодні по тих синьопиких потворах! Щось мені підказує, що пані Соломія замислила грандіозну операцію, в якій ми з тобою відіграватимемо не останню роль…
— Ну, годі базікати! Хлопці, невже ви не розумієте, що все дуже серйозно? І від того, наскільки точно ми зіграємо свої ролі, можливо, залежить доля всього світу?
Бабуся прискіпливо оглянула нас і, здається, залишилася задоволеною.
— Затямте: я — примхлива екзальтована мільйонерша, а ви — мій почесний ескорт, актори-ліліпути. Ми будь-що маємо потрапити на розкішний бал, який відбудеться сьогодні ввечері на головному майдані нашого міста. Вхідний квиток на це свято — п’ятдесят тисяч доларів. Саме стільки, скільки отримали Жук і Заєць за перемогу на змаганнях із фрідайвінґу.
— Пані Соломіє, але ж ми збиралися витратити ці гроші на притулок для собак — он їх скільки розвелося. Ходять голодні цілими зграями, я дивитися на це не можу. Взяв до себе п’ятьох малих цуценят, буду з ними готувати цирковий номер. А що робити з рештою? — голос Зайця затремтів, і я чи не вперше за час нашого знайомства побачив в очах у хлопця сльози.
— Заспокойся. Головне зараз вистрибнути цілими з цієї халепи. І йдеться не лише про нас і наших товаришів із ТТБ, а про все людство. До речі, гроші, які багатії заплатять сьогодні за квитки на бал, мають піти на благоустрій нашої столиці. Сподіваюся, що й безпритульних цуциків не забудуть. І мені б дуже хотілося вірити, що після нинішньої ночі буде що облаштовувати. Ви ж знаєте, що синьоморди залишають за собою випалену пустелю…
Я розумів, що зараз, коли людству загрожує глобальна катастрофа, моє запитання звучить недоречно, та все ж не втримався — дуже не хотілося почуватись повним ботаном:
— А можна я хоча б зніму з шиї цю дивакувату жовту краватку-метелик?
— І не думай! Ця краватка — головний розпізнавальний знак для членів ТТБ! А тепер мерщій на бал! Свято має розпочатися з хвилини на хвилину, і я гадаю, що наші синьоморді знайомі не забаряться. Треба влаштувати їм гідну зустріч!
Уявити, що ця вишукано вбрана жінка ще кілька годин тому варила абрикосове варення і поралася по господарству, було просто неможливо. Але за час свого перебування в ТТБ я вже звик до цих миттєвих перевтілень своєї неймовірної бабусі. Вона владно махнула рукою, ми із Зайцем слухняно вмостилися в часольоті, бабуся ввела координати пункту призначення, і ми вирушили назустріч небезпеці.
Розділ 15
Найнепомітніше те, що стирчить у вас перед самісіньким носом
Коли ми залишили наш непоказний і зовсім не підходящий для VІР-персон «Запорожець» на вузенькій темній вуличці й прибули на центральний майдан нашого міста, той сяяв безліччю вогнів. Десь високо-високо в небі мерехтіли зорі, але їх світло видавалося тьмяним і слабеньким. А ось тут, посеред майдану, було так гамірно, весело й святково, що мені на мить здалося, що ніяких синьомордів просто бути не може. Що все це мені приверзлося у страшному сні.
— Хлопці, зосередьтеся, зараз головне — пройти повз охорону, — бабуся високо підняла голову, і ми слухняно пішли за нею.
— Пані, — звернувся до бабусі охоронець, схожий на Кінґ-Конґа, — хіба ви не знаєте, що на сьогоднішній бал вхід тільки за запрошеннями?! І до того ж, ви хочете провести з собою цих двох неповнолітніх хлопців, а це благодійне свято — для дорослих!
— Та як ви смієте?! — обурилася пихата пані, на яку вмить перетворилася моя лагідна бабуся.
Вона так увійшла в роль, що не тільки охоронець Кінґ-Конґ злякався, а й ми із Зайцем остовпіли.
— По-перше, я маю особисте запрошення від самого мера міста, а по-друге, двоє моїх супутників — зірки театру ліліпутів, і їм давно вже виповнилося вісімнадцять!
Розгнівана мільйонерша, роль якої так переконливо виконувала бабуся, недбалим жестом витягла з крокодилячої сумочки пачку тисячодоларових банкнот і помахала ними перед носом в отетерілого охоронця. Здоровань відступив, пропускаючи нас із бабусею, і шанобливо схилив голову.
— А скільки бідолашних цуциків могли знайти собі притулок… — зітхнув Заєць, стежачи поглядом за бабусиною рукою і грішми, які зникли в прозорій куленепробивній скарбничці у вигляді огрядної свинки.
Я не міг відвести погляду від цієї дивовижної цяцьки-скарбнички. Коли їй до писка підносили валюту, механічна тваринка роззявляла рота, ковтала купюри й починала вправно перелічувати їх, швидко теліпаючи рожевим язичком. Переконавшись, що вся сума на місці, свинка усміхалася, кувікала, а тоді співала пісеньку-подяку: