Звучить просто, але після переходу з кольору на форму більшість людей реагували повільніше й частіше помилялися. У каталонських білінгвів цей показник був помітно нижчий. Також Авіла з’ясував, що монолінгви й білінгви використовували для виконання завдання різні системи головного мозку. Тобто, володіючи двома мовами, людина не підвищує активність певного відділу. Її мозок знаходить абсолютно інший підхід до розв’язання проблеми.
Щоб перемикатися між завданнями, монолінгви використовують ділянки виконавчої системи — передню поясну й деякі регіони лобової кори. Натомість у білінгвів активізуються ділянки мовної мережі мозку — ті самі, якими вони послуговуються для легкого переходу з іспанської на каталонську й навпаки під час розмови.
Це означає, що для перемикання з одного завдання на інше, навіть якщо вони не пов’язані з мовою (у цьому випадку — між обробкою кольору й форми), мозок білінгвів задіює мовні мережі. Інакше кажучи, білінгви для когнітивного контролю поза сферою мови повторно використовують нейронні структури, які в мозку монолінгвів вузькоспеціалізовані.
Коли ми знаємо більш ніж одну мову, змінюється анатомія мозку. Щільність білої речовини (кількість зв’язків між нейронами) у передній поясній корі білінгвів більша, ніж у монолінгвів. Цей ефект виникає не тільки тоді, коли дві мови вивчають у дитинстві. Його виявляють у людей, які стали білінгвами пізніше. Ущільнення білої речовини особливо корисне в похилому віці, оскільки цілісність нейронних зв’язків є визначальною складовою когнітивного резерву. Цей факт пояснює, чому білінгви, незважаючи на вік, соціально-економічне становище й інші релевантні фактори, рідше страждають на старечу деменцію.
Отже, дослідження білінгвізму руйнують два міфи: розвиток мови в таких дітей не сповільнюється й одна людина може досхочу чергувати мови, якими з ними говорить. І це ще не все: вплив білінгвізму не обмежується лінгвальною сферою, оскільки ці навички допомагають у розвитку когнітивного контролю. Білінгвізм дозволяє дитині керувати власними думками, стати господарем свого життя. Ця здатність позитивно впливає на соціальну інтеграцію, здоров’я та подальший розвиток малюка. Мабуть, нам варто популяризувати білінгвізм. Це простий, корисний і надійний спосіб стимуляції когнітивного розвитку, який дає фору багатьом дорожчим, але менш ефективним методикам.
Діти відмалечку володіють витонченим механізмом пошуку й структурування знань. Кожен у дитинстві був дослідником[14], і не просто через жадобу пізнання, прагнення розламати речі, щоб зрозуміти, як вони працюють (чи працювали), і безкінечні надокучливі «чому?», адресовані дорослим. Є й інша, неврологічна причина. Ми були маленькими науковцями завдяки методу, який використовували для пізнання світу.
Сила науки полягає в здатності будувати теорії на підставі обмежених і неоднозначних даних. Досліджуючи мізерні залишки світла мертвих зірок, космологи розробили годящу теорію походження Всесвіту. Науковий метод особливо ефективний, коли ми проводимо точний експеримент, який розмежовує різні теорії. У дітей до цього вроджений хист.
Гра з кнопками (натискати на кнопки, ключі чи вимикачі) та функціями (світло, звук, рух) — це маленький усесвіт. Граючись, діти здійснюють маніпуляції, які розкривають таємниці й виявляють причинно-наслідкові закономірності цього всесвіту. Гратися означає досліджувати.
Що менше дитина впевнена в правилах, то активніше їх досліджує. Коли малеча стикається з незрозумілим простим механізмом, вона інтуїтивно вибирає найефективнішу для виявлення його сутності тактику. Дуже схоже на чіткість наукового методу: дослідження й методичний пошук, які відкривають і уточнюють причинно-наслідкові зв’язки у всесвіті.
Природне знайомство з наукою йде навіть далі: на підставі найбільш правдоподібного пояснення отриманих даних діти будують теорії та моделі.
▶ Існує багато прикладів, але найвишуканішим є експеримент Ендрю Мельтцоффа (знову!) у 1988 році. Відбувався він так: до кімнати заходив актор і сідав перед коробкою з великою пластиковою кнопкою. Він натискав на неї головою — і, наче за виграшу в слот-машині, звучали фанфари й блимало кольорове світло. Потім однорічну дитину, яка спостерігала за цим, на колінах матері садили перед тим самим пристроєм. І вона без жодних підказок нахиляла тулуб уперед і натискала кнопку головою.
14
Хуанхо Сає у чудовій книжці «Мистецтво» пише: «Я читав інтерв’ю з художником і режисером Джуліаном Шнаблом. Він хвалився, що почав малювати в п’ять років. Наче він якийсь вундеркінд! От пройдисвіт! Усі ми в дитинстві малювали, просто потім хтось закинув це, а хтось — ні».…