Друге необґрунтоване уявлення: біологічні явища незмінні. Знову ж таки, це неправда. Наприклад, музичні здібності залежать від біологічної будови слухової кори. Існує причинно-наслідковий зв’язок між органом і формою культурного самовираження. Однак цей зв’язок не детермінує розвиток. Слухова кора не статична, будь-хто може її трансформувати за допомогою практики й вправ.
Отже, соціальне й біологічне органічно поєднуються в метасистему. Поділ на ці категорії зумовлений не природою, а радше недосконалістю наших спроб її зрозуміти.
Розділ другий. Туманні межі ідентичності
Ми — це наш вибір. Ми вирішуємо, іти на ризик чи поводитися помірковано, вдатися до маленької брехні чи за будь-яку ціну говорити правду. Ми вибираємо відкладати все на далеке майбутнє чи жити одним днем. Нашу ідентичність окреслює величезна множина дій. Жозе Сарамаґу у книзі «Усі імена» писав: «Не ми визначаємо рішення, а рішення визначають нас». Або ж у більш сучасній версії цю ідею виголошує Альбус Дамблдор: «Не здібності показують, хто ми насправді, Гаррі, а наш вибір»[25].
Майже кожне рішення стосується побуту, тому що переважна частина нашого життя минає в щоденній рутині. Ми вибираємо, чи відвідати друга після роботи, їхати автобусом чи метро, узяти картоплю фрі чи салат. Непомітно зважуємо всі можливі варіанти на уявних терезах і після роздумів нарешті приймаємо рішення (звісно, картоплю фрі). Вибираючи з кількох альтернатив, ми активуємо нейронні ланцюги, які входять до складу нашого психічного механізму приймання рішень.
Наші рішення майже завжди спираються на неповну інформацію й неточні дані. Батько вибирає школу для дитини, міністр економіки змінює податкове законодавство, футболіст замість пасу гравцеві на штрафному майданчику б’є по воротах — у кожній ситуації подальші наслідки можливо окреслити тільки приблизно. Приймання рішення чимось нагадує провіщення майбутнього, тому неточностей не уникнути. Eppur si muove[26]. Механізм працює. І це вражає найбільше.
14 листопада 1940 року приблизно 500 літаків Люфтваффе безперешкодно прилетіли у Велику Британію й протягом семи годин бомбардували індустріальне місто Ковентрі. Через багато років після закінчення війни капітан Фредерік Вільям Вінтерботем виявив, що Вінстон Черчилль[27] міг запобігти бомбардуванню й руйнаціям, якби використав таємну зброю молодого британського математика Алана Тюрінга.
Науковий прорив Тюрінга дав союзникам стратегічну перевагу, яка могла вплинути на розв’язку Другої світової війни. Науковець створив алгоритм розшифрування «Еніґми» — надзвичайно складного механізму, побудованого з дисків, як у кодових замках, що дозволяв нацистам шифрувати свої військові повідомлення. Вінтерботем пояснив, що, зламавши код «Еніґми», розвідка отримала координати бомбардування Ковентрі й достатньо інформації, щоб ужити відповідних заходів. У години, що залишалися до нальоту, Черчилль мав два варіанти: перший — емоційний та імпульсивний — уникнути кровопролиття цивільних, а другий — раціональний і прорахований — пожертвувати Ковентрі, щоб нацисти ні про що не здогадалися, тобто приберегти цей козир на майбутнє. Рішення Черчилля коштувало життя п’ятистам мирним жителям, але стратегічна перевага Великої Британії над німцями залишилася в таємниці.
Алгоритм Тюрінга одночасно оцінював усі конфігурації потенційного коду і, передбачаючи блоки можливих повідомлень, вираховував імовірність кожної комбінації. Процедура тривала, доки ймовірність однієї з конфігурацій не ставала достатньо високою. Відкриття Тюрінга не тільки прискорило перемогу союзників, але й створило нову нішу в науці. Через півстоліття після закінчення війни з’ясували, що алгоритм, вигаданий для розшифрування «Еніґми», співпадає з алгоритмом приймання рішень у мозку людини. Видатний англійський математик, один з основоположників комп’ютерної науки та штучного інтелекту, на вимогу воєнного часу створив першу, але досі найефективнішу модель мозку, який щось вирішує.
Як і механізм, що його запропонував Тюрінг, приймання рішень у головному мозку побудоване за елементарним принципом: визначити асортимент варіантів і влаштувати між ними змагання не на життя, а на смерть.
27
У книжці, у якій Черчилль описує Другу світову війну з власного погляду і яка принесла йому Нобелівську премію з літератури, він не згадує про цю неоднозначну історію. Насправді Черчилль не пише про жодну розвідувальну операцію через гіркий досвід: у власній праці про Першу світову він розкрив інформацію, якою нацисти скористалися під час Другої.