Два останні розділи розкривають проблему навчання мозку за різноманітних обставин: від щоденного життя до формальної освіти. Наприклад, чи правда, що дорослій людині набагато важче вивчити нову мову, ніж дитині? На вас чекає мандрівка історією дидактики, аналіз понять зусилля й навички, огляд докорінних трансформацій у мозку, які відбуваються, коли ми вчимося читати, а також предиспозиції мозку до змін. Книжка також окреслює способи відповідального використання цих знань для вдосконалення найбільш масового експерименту в історії людства — освіти.
У «Таємному житті розуму» я підсумував здобутки нейронауки з позицій свого досвіду. Розглядаю цю сферу знань як шлях до розуміння себе й інших, помічницю в міжособистісному спілкуванні. З цієї точки зору нейронаука — іще один інструмент споконвічного прагнення людини окреслити — хай навіть примітивно — барви, відтінки та нюанси своїх почуттів та думок і пояснити їх не тільки іншим, а й собі.
Розділ перший. Витоки мислення
З усіх місцевостей, якими ми подорожуємо за життя, країна дитинства, без сумніву, найнеймовірніша. Територія, що з точки зору дорослого здається простою, мирною й барвистою країною мрій, ігор та вразливості. Це дивно. Кожен колись був жителем цієї країни, але чомусь нам важко згадати й реконструювати її без старих знімків, на яких бачимо себе із віддалі часу, ніби ці діти — інші особи, а не ми в іншому часі.
Як ми мислимо й сприймаємо світ до того, як навчимося мови, щоб це описати? І якщо вже на те пішло, звідки дізнаємося значення слів без словника? Як нам узагалі вдається засвоїти премудрості граматики й синтаксису до трьох років, у період несформованого мовлення?
У цьому розділі я спробую окреслити план подорожі від дня, коли людина з’явилася на світ, до часу, коли її мовлення й мислення стають «дорослими». Траєкторію змодельовано завдяки розмаїтій апаратурі, різним методам та інструментам. До них належать, зокрема, реконструкція мисленнєвих процесів із поглядів, жестів і слів і ретельні студії мозку, який робить нас самими собою.
Ми переконаємося, що немовлята з першого дня життя формують складні абстрактні уявлення. Звучить неймовірно, але вони володіють поняттями зі сфери математики, мовлення, моралі, навіть наукового та суспільного мислення. Ця сукупність вроджених інтуїтивних знань структурує все, що вони засвоять — і кожен із нас, дорослих, уже засвоїв — у соціальному, освітньому та родинному середовищах у дитинстві.
Також виявимо, що когнітивний розвиток — це не лише набуття нових вмінь і знань. Якраз навпаки, для цього часто потрібно зруйнувати навички, які заважають демонструвати засвоєні знання.
Парадоксально, але іноді дітям складніше не опанувати нові поняття, а взяти під контроль уже наявні.
Я помітив, що дорослим часто не вдається нормально намалювати немовлят: ми не розуміємо, що пропорції їхнього тіла кардинально відрізняються від наших. Наприклад, долоні набагато менші за голову. Нам складно бачити немовлят такими, якими вони є насправді, і це анатомічна метафора того, що в когнітивній сфері відчути дуже важко: немовля — це не маленька копія дорослого.
Зазвичай для простоти ми говоримо про дітей у третій особі, помилково вважаючи, що між нами є певна дистанція, що вони не ми. Оскільки мета цієї книжки — подорож до найпотаємніших закапелків людського мозку, то перша екскурсія — до світу дитини, якою кожен із нас колись був, — відбудеться від першої особи, щоб детально висвітлити, як ми мислили, відчували й розуміли світ у часи, які не можемо згадати лише тому, що ця частина нашого досвіду приречена на забуття.
Наприкінці XVII століття ірландський філософ Вільям Моліньє запропонував своєму другові Джону Локку такий мисленнєвий експеримент:
▶ Уявімо дорослого чоловіка, який народився сліпим і навчився на дотик розрізняти куб і кулю […]. А тепер припустімо, що ці фігури лежать на столі й сліпий дістає здатність бачити. Запитання: чи зможе він, лише подивившись, але не торкаючись фігур, розрізнити й вказати, де куля, а де куб?
Зможе чи ні? Я багато років запитував про це в людей і виявив: переважна більшість упевнені, що ні. Вони вважають, що першому візуальному досвіду потрібен зв’язок зі вже засвоєним через дотик. Тобто людині необхідно одночасно торкатися й дивитися на кулю, щоб зрозуміти, що плавний вигин під пальцями відповідає округлій на вигляд поверхні.