Коли на шальках терезів опиняються певність і сумнів у невідомому майбутньому, люди поділяються на оптимістів і песимістів. Оптимісти переконані, що зірвуть кожен великий куш, отримають усе бажане, нізащо не втратять роботу й мають імунітет до будь-яких ризиків, навіть до незахищеного сексу чи надшвидкого водіння. Дивно, що оптимізм досі існує, адже світ не втомлюється опускати нас на землю й щодня доводити протилежне. Розгадка парадоксу — вибіркове забування. Для оптиміста кожен понеділок, як перше січня, сповнений циклічних обіцянок: цього разу це точно кохання всього життя, цього року ми таки ви´граємо чемпіонат. Наче й не лишилося позаду сотень понеділків і розчарувань. Невже ми дійсно такі сліпі? Які механізми мозку відповідають за фанатичний оптимізм? І що з ним робити, зважаючи на те, що його підґрунтя ілюзорне?
Одна з найпоширеніших моделей навчання людини, яку зараз широко впроваджують у робототехніці й розробках штучного інтелекту, — похибка прогнозу. Простий і зрозумілий метод виходить із положення, що кожну свою дію — від найпростішої до найскладнішої — людина виконує, керуючись внутрішньою моделлю, уявною репетицією майбутніх подій. Наприклад, вітаючись із кимось у ліфті, ми припускаємо, що до нас привітаються у відповідь. І, якщо реакція не співпадає з очкуваннями — надміру тепла або холодна й вимушена, — дивуємося.
Похибка прогнозу виражає різницю між очікуваннями й реальністю, за яку відповідає нейронний ланцюг у базальних ядрах, що генерують дофамін. Дофамін — це нейромедіатор, одна з функцій якого — потрапляти в різні структури мозку й повідомляти про несподіванку. Дофаміновий сигнал вказує на дисонанс між передбаченням і реальною ситуацією й стимулює навчання, оскільки під його дією нейронні ланцюги стають пластичними й легко змінюються. Зазвичай без впливу дофаміну нейронні ланцюги жорсткі й не дуже піддатливі.
Для циклічного оновлення надій щопонеділка чи щороку потрібно хакнути цю систему навчання. Якщо мозок перестане сигналізувати про дисонанс між реальністю й очікуваннями, ми зможемо постійно вірити в краще. Невже це правда? І якщо так, то як це відбувається? Це суперсила оптимістів?
Відносно простий експеримент, який провела британська нейродослідниця Талі Шаро, заразом відповів на всі запитання. Вона просила людей оцінити ймовірність різноманітних нещасть. Яка ймовірність померти раніше, ніж вам виповниться шістдесят? Занедужати на хворобу Альцгеймера? Потрапити в аварію?
Переважна більшість опитаних припускала, що їхні шанси потрапити в біду нижчі, ніж підказує статистика. Інакше кажучи, під час оцінювання власних ризиків (звісно, за винятком смерті в авіакатастрофі чи нападу серійного вбивці) майже всі виявилися переконаними оптимістами.
Утім, найцікавіше відбувається, коли переконання не співпадають із реальністю. Наприклад, під час експерименту учасників просили оцінити свій ризик захворіти на рак, а потім повідомляли, що для людей їхнього типу середній показник захворюваності — близько 30 %.
Згідно з моделлю похибки прогнозу люди на підставі наданої інформації мали б удосконалити свою оцінку. Саме так здебільшого й вчиняли учасники, які уявляли, що все значно гірше. Люди, які спочатку вважали, ніби ймовірність того, що вони захворіють на рак, вища, ніж справжній показник, адаптували наступні відповіді до реальності. Наприклад, учасники, які одразу ж називали п’ятдесятивідсоткову ймовірність, надалі в середньому говорили про 35 %, що досить близько до реального тридцятивідсоткового показника.
Проте — ось де собака заритий! — ті, хто вважав свій ризик захворіти на рак нижчим, ніж насправді, — припустімо, 10 %, — майже не змінювали думку. Дізнавшись сумну звістку, що реальна ймовірність становить 30 %, у наступних опитуваннях вони збільшували оцінку на один чи два пункти (до 11 чи 12 %). Отже, коли правда гірша за очікування, люди вносять незначні, майже непомітні корективи у свої сподівання.
А що тим часом відбувається в мозку? Щоразу, коли ми виявляємо бажану або корисну інформацію, активується група нейронів у невеликій частині префронтальної кори лівої півкулі, яка називається нижньою лобовою звивиною. А небажана інформація задіює аналогічну область правої півкулі. Ці церебральні ділянки ніби зрівноважують гарні й погані новини. Але баланс недосконалий, оскільки існують два фільтри. По-перше, відбувається фокусування здебільшого на позитивній, а не негативній інформації, що створює тенденцію до оптимізму. По-друге, у кожної людини відхилення рівноваги унікальне. Цей цікавий факт дозволяє зазирнути за лаштунки оптимізму.