Природна незграбність підлітків, тіло яких розвивається швидше, ніж здатність ним керувати, відображає структуру їхнього мозку. Якщо ми зрозуміємо й будемо враховувати особливості цього періоду життя, то зможемо проявити емпатію й ефективніше спілкуватися з тінейджерами.
Розуміння структури мозку стосується й рішень на державному рівні. У багатьох країнах тривають дебати, чи варто дозволяти підліткам голосувати. Ця дискусія тільки ви´грає від залучення експертного погляду на розвиток логічного мислення й процес приймання рішень під час пубертату.
Праця Валері Рейни та Френка Фарлі про ризик і розсудливість у рішеннях підлітків демонструє, що, не маючи надійного контролю над власними імпульсами, тінейджери інтелектуально не поступаються дорослим у раціональному мисленні. Інакше кажучи, вони здатні на продумані рішення щодо свого майбутнього, хоча в емоційно напружених ситуаціях частіше зазнають труднощів у стримуванні імпульсів.
Безперечно, не потрібен вердикт біолога, щоб визнати: навіть коли підлітковий вік давно позаду, ми розриваємося між раціональністю та імпульсами й спересердя часто даємо волю останнім. Ця ідея відображена в міфі про Одіссея й сирен, який пропонує, мабуть, найбільш ефективний спосіб керування синдикатом наших ідентичностей. Вирушаючи додому, до Ітаки, Одіссей просить моряків прив’язати його до щогли корабля, щоб він не зміг піддатися нездоланній звабливості пісні-поклику сирен. Герой розуміє, що тієї миті не зможе опиратися своєму пориву[31], але не скасовує подорож, а укладає угоду із самим собою, зв’язуючи раціональне я з імовірним імпульсивним я у майбутньому.
У щоденному житті аналогії досить банальні. Дзвінок мобільного часто перетворюється на модерну версію пісні сирен, яку практично неможливо ігнорувати. І її сила така велика, що, знаючи про небезпеку розмов за кермом, ми відповідаємо, навіть якщо йдеться про неважливі речі. Уникнути спокуси користуватися телефоном під час водіння складно, але якщо покласти пристрій у недосяжне місце, наприклад до багажника, ми, як Одіссей, передамо майбутню нерозважливість під контроль раціонального мислення.
Людський мозок розвинув механізми, щоб ігнорувати негативні фактори, які впливають на рівновагу майбутнього. Рецепт оптиміста — тільки один із численних способів створення необґрунтованої впевненості. Психолог і лауреат Нобелівської премії з економіки Деніел Канеман, вивчаючи, як люди розв’язують буденні соціальні й економічні проблеми, виявив два типові вразливі місця впевненості.
По-перше, ми схильні підтверджувати те, у чому вже переконані. Тобто люди досить вузьколобі й уперті. Якщо вони вже в щось повірили, то прагнуть підгодовувати своє упередження доказами.
Один із найвідоміших прикладів цього принципу відкрив видатний психолог Едвард Торндайк, запитавши групу військових вищих чинів, що вони думають про різних солдатів. Оцінка містила багато параметрів: фізичні характеристики, лідерський потенціал, інтелект і характер. Торндайк довів, що риси людини, які ніяк одна з одною не пов’язані, у судженні про неї змішувалися. Саме тому генерали вважали фізично міцніших солдатів розумними й гарними лідерами, хоча сила й інтелект не обов’язково корелюють між собою[32]. Інакше кажучи, коли ми оцінюємо одну сторону особистості, то потрапляємо під вплив своїх суджень про інші її риси. Це називається ефектом ореолу.
Така пробоїна в механізмі приймання рішень існує не тільки в щоденному житті, а й в освіті, політиці, судовій системі. Ніхто не здатен протистояти ефекту ореолу. Наприклад, судді за цілком ідентичних обставин виносять м’якіші вироки симпатичнішим із їхньої точки зору людям. Ми вважаємо тих, хто гарно виглядає, добрими, і це переконливий доказ ефекту ореолу й відповідних деформацій. Те саме упередження тяжіє над вільним і справедливим механізмом демократичних виборів. Александр Тодоров продемонстрував, що, лише глянувши на обличчя двох кандидатів, ми можемо вгадати переможця з приголомшливою точністю — близько сімдесяти відсотків, і не потрібно даних про політичну біографію, погляди, вчинки, передвиборчу платформу й обіцянки.