У щоденному житті й процесуальному праві ми судимо вчинки інших, зважаючи не стільки на наслідки, скільки на причини й мотивацію. Навіть якщо наслідки однакові, з точки зору моралі існує велика різниця, коли хтось поранив суперника на ігровому полі мимохіть або ж навмисне. Отже, щоб збагнути, чи були в гравця лихі наміри, недостатньо просто спостерігати за його діями. Нам потрібно побувати в чужій шкурі й поглянути на ситуацію очима жертви. Інакше кажучи, застосувати так звану модель психіки.
Розгляньмо дві вигадані ситуації. Джо бере цукерницю й сипле ложку цукру в чай свого друга. Перед цим хтось замінив цукор на отруту аналогічного кольору й консистенції. Безперечно, Джо про це не знав. Його друг п’є чай і помирає. Наслідки дій Джо трагічні. Але чи вчинив він щось погане? Чи винен він? Більшість людей скажуть «ні».
Щоб дійти цього висновку, ми уявляємо себе на місці Джо, з’ясовуємо, що він знав, і розуміємо, що Джо не хотів скривдити друга. І це ще не все: на думку більшості, він навіть не винен у необережності. Джо — добра людина.
Та сама цукерниця, те саме місце. Пітер бере посудину й насипає в неї трунок замість цукру, тому що хоче вбити свого друга. Він кидає отруту у чай приятеля, але вона не діє, і той іде додому живий-здоровий. У цій ситуації дії Пітера не призвели до небезпечних наслідків. Проте майже всі ми вважаємо, що він учинив дуже погано й заслуговує на осуд. Пітер — лиха людина.
Модель психіки — це результат взаємодії складної системи мозку з надзвичайно важливим центром у правому скронево-тім’яному вузлі. Як можна здогадатися з назви, він перебуває в правій півкулі між скроневою й тім’яною частками, але нічого цікавого в такому розташуванні немає. Сама по собі географія мозку не настільки важлива, але, знаючи, де перебуває певна функціональна одиниця, ми здатні збагнути причинно-наслідкові зв’язки в основі її роботи[33].
Якби хтось на деякий час заглушив наш правий скронево-тім’яний вузол, ми б більше не враховували наміри Джо й Пітера, оцінюючи їхні дії. Без належного функціонування цієї частини мозку людина вважатиме, що перший учинив погано (убив свого друга), а другий — правильно (з його приятелем усе гаразд). На висновки ніяк не вплине ані те, що Джо не знав про отруту замість цукру, ані те, що зловісний задум Пітера зазнав краху випадково. Для таких думок потрібна окрема функція — модель психіки, без якої ми втрачаємо мисленнєву здатність відокремлювати наслідки дії від сукупності намірів, знань і мотивів, які за нею стоять.
Цей приклад, який продемонструвала Ребекка Сакс, слугує аргументом ширшої концепції, що виходить за рамки моделі психіки, моралі й суджень. Він означає, що наш механізм приймання рішень складається із сукупності компонентів, за якими закріплені конкретні функції. І коли з ладу виходить біологічна підтримка цих функцій, наші погляди, думки й судження змінюються до невпізнання.
Якщо узагальнити, то наше уявлення про справедливість — результат не об’єктивного й формального мислення, а конкретного стану мозку[34].
Щоб довести цю концепцію, не потрібні хитромудрі пристрої для стимуляції мозку. Твердження школи юридичного реалізму, що правосуддя — це «те, чим поснідав суддя», досить близьке до реальності. Відсоток позитивних рішень суддів США суттєво знижується впродовж першої половини дня, несподівано зростає після обідньої перерви й знову помітно зменшується під час розгляду кожної наступної справи.
Звісно, це дослідження не враховує численних умов, які змінюються між перервами, на зразок рівня глюкози, утоми або накопиченого стресу. Але воно демонструє, як сильно прості зовнішні чинники, що визначають стан мозку суддів, впливають на результати розгляду справи.
Моральні дилеми — це гіпотетичні максимально гіперболізовані ситуації, які допомагають рефлексувати над засадами нашої моралі. Найвідоміша з них — проблема вагонетки, яка звучить так:
▶ Ви у вагонетці без гальм, що мчить колією, на якій лежать п’ятеро людей. Ви розібралися в механізмі й чудово розумієте, що не існує жодного способу її зупинити, тож вона переїде цих п’ятьох. Але є один варіант: можна перевести стрілку, і вагонетка зверне на іншу колію, де загине тільки одна людина.
33
Котушки, які генерують магнітне поле, можна використати, щоб на деякий час заглушити чи стимулювати область кори головного мозку. Наприклад, стимуляція в такий спосіб зони Брока, що керує артикуляцією, спричиняє безперервну балакучість.
34
Сюди пасує відомий вислів Ґраучо Маркса: «Це мої принципи, і якщо вони вам не подобаються, то… що ж, я маю інші».