▶ Єва грає в іншу гру. Вона теж починається з подарунка в п’ятдесят доларів, якими добровільно можна поділитися з незнайомкою Лорою. У цій грі організатори потроюють суму, яку Єва дає Лорі. Наприклад, якщо Єва віддасть Лорі двадцять доларів, то в першої залишиться тридцять, а друга отримає шістдесят. Якщо вона віддасть усю суму, то не матиме нічого, а Лора отримає сто п’ятдесят. Водночас, коли Лорі дають гроші, вона має визначити, як поділитися ними з Євою. Якби двоє гравців могли домовитися, найвигідніша стратегія виглядала б так: Єва віддає всі гроші, а Лора ділить їх навпіл. Тоді кожна отримала б по сімдесят п’ять доларів. Але проблема в тому, що гравці між собою не знайомі й не мають змоги домовитися. Це випробування довіри. Якщо Єва вирішує, що Лорі можна довіряти й та буде щедрою навзаєм, то віддасть їй усю суму. Якщо вважає Лору скупою, то не ділиться зовсім. Якщо ж, як і більшість із нас, Єва вагається, вона чинить мудро: залишає невелику частину собі, щоб перестрахуватися, а решту віддає, прийнявши суспільний ризик.
Ця гра називається «Довіра», і вона нагадує про те, про що ми вже говорили, розглядаючи явище оптимізму, — переваги й ризики довіри. Існує багато життєвих ситуацій, у яких ми виграли, тому що сильніше довіряли іншим і співпрацювали з ними. Навіть більше: недовіра може дорого коштувати не тільки у фінансових рішеннях, а й у соціальних, наприклад у романтичних стосунках.
Вивчення довіри у форматі гри чи експерименту дозволяє докладно дослідити, що змушує нас вірити іншим. Деякі особливості ми вже вгадали. Наприклад, багато гравців під час експерименту зберігають розумний баланс між довірою й самозахистом. Зазвичай перший учасник пропонує приблизно половину суми. Рівень довіри до іншого залежить від нашої схожості: акценту, зовнішності, раси тощо. Це знову капості поверхневої моралі. Також на пропозицію гравця впливає величина суми на кону. Людина, яка охоче віддасть половину з десяти доларів, не завжди готова поділити навпіл десять тисяч. У довіри є своя межа.
▶ У ще одному варіанті такої гри, який називається «Ультиматум», перший гравець знову розподіляє суму, яку отримав. Другий — приймає або відхиляє пропозицію. І якщо він відмовився, обоє не отримають ані копійки. Це означає, що першому гравцеві потрібно знайти точку справедливого балансу. Зазвичай це трохи більше, ніж нічого, і трохи менше, ніж половина суми. Інакше прогрáють обоє.
Антрополог Джозеф Генрік у пошуках того, що він називає homo economicus, з’їздив із цією грою до п’ятнадцяти невеликих общин у віддалених куточках планети й виявив, що культура встановлює досить чіткі правила для рішень такого типу. Наприклад, серед народностей ау й ґнау в Папуа — Новій Гвінеї значна частина учасників пропонували другому гравцеві більше, ніж половину отриманого, — небачена для інших культур щедрість. І що навіть дивніше, зазвичай другий учасник відхиляв пропозицію. Якийсь абсурд. Так здається, доки ви не познайомитеся з традиціями цих меланезійських племен. Згідно з неписаними правилами, прийнявши подарунок, навіть несподіваний, людина суворо зобов’язана відплатити за нього колись у майбутньому. Інакше кажучи, узяти подарунок — це наче взяти своєрідну іпотеку[39].
39
Схоже трапляється й у нашому суспільстві, коли людині легше заплатити, ніж погодитися на неписане зобов’язання, яке накладає прийнятий подарунок. Максимально розкрита ця ідея в працях італійського філософа Роберто Еспозіто, який висловив ідею життя як дарунка, за який ми назавжди в боргу.