У цій грі агент може діяти щедро або егоїстично, а отримувач — чесно або корумповано. Запитання (Мольєра) у тому, чи егоїстичні агенти виправдовуватимуть власні дії потенційною корумпованістю отримувачів. Ключова особливість гри: фішки містяться в скріплених печаткою конвертах, а отже, коли отримувач обмінює їх, він усе ще не знає, скільки отримає. Тобто гравець, який діє корумповано, робить це винятково через власне бажання, а не задля помсти чи зозла.
Незважаючи на це, Мольєр заправляє грою. Агенти, які могли грати агресивно, вважали отримувачів більш корумпованими. Така думка стосується не лише незнайомого напарника, а й ставлення до всього суспільства. Коли ми можемо діяти більш вороже й агресивно, то починаємо вважати інших корумпованими. Отже, усі пси скажені.
Залишалося простежити, як ця історія повторюється знову й знову, а думки, навіяні власними вчинками, впливають на нашу поведінку й запускають у соціальній групі ефект корупційного доміно. Для цього я й Андрес Бабіно, аспірант із моєї лабораторії, приєдналися до команди Рафаеля ді Телли.
Для нас було принципово простежити, як діє агент відповідно до своєї думки про іншого гравця. Тому з’явився новий експеримент, у якому отримувач діяв згідно з однією з трьох інструкцій:
1) він обов’язково обмінює фішки за реальним курсом;
2) він може вибрати, чи брати участь у корупції;
3) він обов’язково обмінює фішки за півціни й бере комісію, тобто змушений діяти корумповано.
Здавалося б, агент, знаючи, якого з трьох правил дотримується отримувач, віддасть більше, якщо тому заборонено брати участь у корупції; трохи менше, коли не впевнений, як він поведеться, і зовсім мало, якщо його попередили, що одержувач змушений піти на корупцію.
Проте сталося по-іншому. Насправді агент ділився однаково щедро в обох випадках, коли в отримувача не було свободи вибору. Байдуже, чи другий гравець обмінював фішки за вигідним чи програшним для першого курсом. Але агент ставав набагато скупішим, коли не був упевнений, як учинить одержувач. У грі на довіру справжній убивця — неоднозначність.
Так ми виявили другий бік медалі. Люди вороже ставляться до тих, хто може їх зрадити. Це страх пошитися в дурні, довіритися й бути обманутим. Отже, складемо докупи дві частини пазла: егоїстичні дії, що обертаються на негативні думки про інших («усі корумповані»), і невпевненість щодо поглядів решти («вони можуть бути корумповані») роблять нас корисливими й агресивними. Це замкнуте коло вдасться розірвати, лише якщо наполегливо сіяти однозначність і довіру. І це реально, принаймні в лабораторії. Нам потрібно лише зануритися в надра мови й глибинні структури мозку.
Коли гравці впевнено приймають в іграх на довіру альтруїстичні та орієнтовані на співпрацю рішення, у їхньому мозку активуються регіони, які керують дофаміновими ланцюгами — механізмом задоволення й винагороди. Інакше кажучи, мозок реагує на вияви солідарності так само, як на інші приємні речі: секс, шоколад, гроші. Бути добрим цінно. Тепер зрозуміло, чому в економічних іграх так рідко трапляються абсолютно корисливі рішення, що ігнорують соціальний компонент. Так, ця гіпотеза не голослівна. Мати соціальний капітал не просто приємно й солідно, це може окупитися.
Якщо грати в «Довіру» в кілька раундів, учасники вчаться й демонструють закономірність: коли один гравець ділить суму щедро, то другий поступово теж стає щедрішим. Це працює і в протилежному напрямку: якщо перший скупий, другий діє дедалі егоїстичніше. Загалом результати гри мають два полюси: абсолютна співпраця, коли всі учасники отримують більше, і егоїзм, коли перший гравець виграє´ менше, а другий не отримує нічого. Мозок з’ясовує наміри суперника за допомогою того самого механізму навчання, що пояснює існування оптимізму. До початку гри людина має певні очікування стосовно бажання іншого гравця співпрацювати. Коли вони не співпадають із реальністю, активується хвостате ядро й виробляє дофамін.
Так мозок сигналізує про похибку прогнозу, і ми вдосконалюємо прогнозування потенційної поведінки другого гравця. З часом ці прогнози стають точнішими, і ми краще розуміємо людей навколо. Коли розбіжності між очікуваннями й реальністю зменшуються, дофаміновий сигнал слабшає. Так виглядає нейронний ланцюг соціальної репутації.