Найцікавіше було б з’ясувати, як бетон довіри повільно застигає й перетворюється на стійку тенденцію покладатися на інших. Можливо, так ми знайдемо пояснення відмінностей між аргентинцями, чилійцями, венесуельцями й уругвайцями в схильності вірити іншим або, навпаки, діяти корумповано.
▶ Нейробіолог Елізабет Фелпс провела важливий експеримент у Нью-Йорку. Учасник грає в «Довіру» кілька раундів із різними людьми. До цього він прочитав коротку вигадану біографію кожного з гравців, що характеризувала їх або як високоморальних, або як імморальних.
Дослідниця виявила дещо незвичне в мозку учасників, коли вони грали з високоморальними за описом людьми, які, проте, поводилися егоїстично. Оскільки мозок вчиться на розбіжностях, було б логічно, щоб хвостате ядро просигналізувало про похибку прогнозу, виробило дофамін і дозволило змінити думку про цю людину. Гарну репутацію слід було скоригувати, враховуючи щойно побачені погані дії. Але цього не сталося. Мозок ігнорує розбіжність між очікуваними моральними чеснотами й діями. Хвостате ядро не активується, дофамінові ланцюги вимикаються — ніякого навчання. Цей опір — соціальний капітал, здатний протистояти суперечливим фактам. Якщо учасник на підставі наданої біографії вирішив, що інший гравець діятиме морально, то не змінить своїх переконань тільки тому, що зіткнувся з винятком. Інакше кажучи, мережа довіри повнокровна й стійка. Соціальна впевненість — сестра оптимізму.
Це помітно й у щоденних ситуаціях. Наприклад, подруга, чий смак у виборі кіно ми поважаємо, з ентузіазмом порекомендувала фільм. Але нам він здався безглуздим. Цієї миті ми проклинаємо її, але довіра нікуди не зникає. Потрібно набагато більше провальних рекомендацій, щоб засумніватися, чи подруга тямить щось у вартісному кіно. Натомість якщо якась малознайома людина порадить погану книгу, ми більше до неї не дослухатимемося.
Підсумуємо…
У цьому розділі ми всебічно розглянули, як люди приймають рішення від найпростіших до найбільш складних і ґрунтовних. Рішень, які визначають наші моральні цінності, уявлення про справедливість, симпатії й прив’язаності. Рішень, що, за словами Жозе Сарамаґу, «творять нас».
Під час мандрівки ми виявили приховані внутрішні суперечності. З одного боку, говорили про існування нейронних ланцюгів, які опосередковують практично кожне людське рішення. З іншого — продемонстрували, що способи вибору помітно індивідуальні, а наші рішення визначають нас самих. Одні люди — утилітаристи й прагматики, інші — довірливі й охоче ризикують, ще інші — обережні й несміливі. Навіть більше: усередині кожного з нас існує асорті рішень. Як один церебральний механізм продукує такий широкий спектр постанов? Річ у тому, що в ньому є кілька гвинтів, і сила, з якою вони закручені, спричиняє абсолютно різні, попри структурну схожість, рішення. Невеличка зміна балансу між бічною й центральною частинами лобової кори робить нас або холодними й розважливими, або емоційними й гіперчутливими. Іноді протилежності — це насправді дуже крихітні коливання в єдиному апараті.
І це стосується не тільки механізму приймання рішень. Це, мабуть, головний принцип людської біології: різноманіття в межах закономірності. Ноам Чомскі наробив багато галасу, виявивши, що всі мови, попри різну історію, специфіку будови й використання та відмінні традиції, мають спільний каркас. Те саме стосується мови генів. У всіх нас вони приблизно однакові, інакше не випадало б говорити про людський геном. Але самі гени не ідентичні. Певним фрагментам геному притаманний поліморфізм — сильна варіативність, яка здебільшого й визначає унікальність індивіда.
Безперечно, ці відмінності виростають на родючому полі суспільства й культури. Попри те що існують генетична схильність і біологічні передумови для співпраці, було б абсурдно вважати, що норвежці менш корумповані за аргентинців через іншу біологічну конституцію. Проте є важливий нюанс. Цілком можливо, що структура мозку формується інакше, коли людина росте в культурі, заснованій на довірі, ніж в атмосфері підозр. Саме під впливом культури ми закручуємо гвинти механізму, встановлюємо параметри його діяльності, які впливають на спосіб приймання рішень і схильність довіряти. Інакше кажучи, культура й мозок поєдналися у віковічне золоте сплетіння[42].
Розділ третій. Конструктор реальності
Сьогодні можливо прочитати й дослідити думки людини, розшифрувавши записи церебральної активності. Завдяки цьому ми можемо дізнатися, чи усвідомлює щось пацієнт у вегетативному стані. Або дослідити сни й зрозуміти: нам справді наснилося те, що залишилося в пам’яті, чи мозок вигадав цю історію під час пробудження. Хто прокидається, коли вмикається свідомість? Що відбувається в цю мить?
42
Це скромна данина відомій книжці Дуґласа Гофстедера «Гедель, Ешер, Бах», що вийшла друком 1979 року у видавництві