Завдяки додатковій кнопці й новій технології лýпа для пошуку ядра несвідомого в наших, здавалося б, вільних і свідомих рішеннях стала ефективнішою. На основі типової активності в районі лобової частки кори було можливо розшифрувати зміст рішення за десять секунд до того, як людина відчує, що приймала його. Область мозку, що не тримає язика за зубами й виказує майбутні дії, досить велика, але до неї, зокрема, входить уже знайома зона в центральній частині префронтальної кори — поле Бродмана 10, яке узгоджує внутрішні стани із зовнішнім світом. Отже, коли людина приймає рішення, вона не знає, що насправді це сталося на кілька секунд раніше.
Але в експерименті Лібе існує складніша проблема: що відбувається, коли хтось навмисне вирішує натиснути на кнопку, а тоді свідомо вагається, чи робити це. Науковець сам відповів на таке запитання, пояснивши, що свідомість не має права голосу, але має право вето. Інакше кажучи, без повноважень і права запускати реалізацію наміру (це завдання несвідомого) вона може керувати дією, щойно та потрапляє в її поле зору, і в один прекрасний момент зупинити її. У рамках цієї гіпотези свідомість здійснює попередній перегляд учинків, фільтрує й модифікує їх.
Якщо в експерименті Лібе учасник вирішив натиснути на кнопку, а потім передумав, спостерігають низку мозкових процесів: перший фіксує намір діяти (що не буде реалізований), а другий запускає систему моніторингу й цензурування, якою завідує інша знайома нам структура лобової частки головного мозку — передня поясна кора.
Чи є свідоме рішення перервати дію плодом іще одного паростка несвідомого? Як на мене, це досі таємниця. Суть проблеми окреслена в Борхесовій поезії про шахи:
У безкінечній рекурсії волі, що контролює іншу волю (рішення пірнути в басейн; сумнів і рішення зупинитися; перемога над страхом і продовження першого рішення…), коло замикається. Це вияв здатності мозку спостерігати за самим собою. І далі ми побачимо, що, можливо, такий цикл і є основою принципу свідомості.
Дві півкулі мозку з’єднані масивною структурою нейронних волокон, що називається мозолистим тілом. Це наче система мостів, які регулюють дорожній рух між двома половинами міста на річці. Без них місто розпадається на частини. Без мозолистого тіла півкулі головного мозку ізольовані одна від одної. Якийсь час тому для боротьби з окремими формами епілепсії, резистентними до фармакологічного лікування, деяким пацієнтам робили калозотомію — операцію, під час якої розділяли півкулі мозку. Певною мірою епілепсія — це проблема мозкових зв’язків, що призводить до замикання циклів нейронної активності. Ця хірургічна процедура переривала потік електричних зарядів у мозку й, попри свою радикальність, ефективно покладала край циклам, а з ними — й епілепсії.
Що відбувається з мовленням, емоціями й рішеннями в тілі, керованому двома півкулями, які більше не комунікують одна з одною? Наукова відповідь на це запитання, яка також дозволила зрозуміти розподіл функцій між півкулями, у 1981 році принесла Роджеру Сперрі Нобелівську премію, яку він розділив із Торстеном Візелом і Девідом Г’юбелом. Сперрі разом зі своїм аспірантом Майклом Ґаззаніґою виявив неймовірний факт, що цілковито змінив уявлення про те, як ми конструюємо реальність і що є рушієм свідомості.
Без мозолистого тіла одна півкуля не має доступу до інформації, якою володіє друга. Тому кожна з них створює окремий наратив. Але обидві версії розпоряджаються одним тілом. Права півкуля бачить тільки ліву частину світу й контролює ліву частину тіла. І навпаки. Окрім цього, деякі когнітивні функції диференційовані між півкулями. Яскраві приклади — мовлення (ліва півкуля), здатність малювати та просторова орієнтація (права півкуля). Тому якщо показати пацієнтові з розділеними півкулями об’єкт у полі зору лівого ока, він намалює його, але не зможе назвати. І навпаки, ліва півкуля сприйме об’єкт праворуч і назве його, але не намалює.
▶ Визначне відкриття Сперрі — розуміння, що свідомість створює наратив. Уявіть таку ситуацію: пацієнтам із розділеними півкулями в лівому полі зору показують інструкцію. Наприклад: «Ви отримаєте гроші, піднявши пляшку з водою». Оскільки інструкцію прочитало ліве око, інформація доступна лише для правої півкулі. Пацієнти беруть пляшку. Тоді дослідники запитують іншу півкулю, чому людина це зробила. Яка ж відповідь? З точки зору лівої півкулі, яка не бачила інструкції, правдивим буде сказати: «Я не знаю». Але пацієнти цього не роблять. Натомість вони вигадують історію й називають причини, начебто хотіли пити чи налити води комусь іншому.