Ліва півкуля вигадує правдоподібну історію, щоб виправдати дії учасника, реальні мотиви якого для неї недоступні. Отже, свідомість діє не тільки як номінальний керівник, а й як тлумач, наратор, який створює історії, щоб заднім числом пояснити нам мотиви часто незбагненних учинків.
Мабуть, найбільше у вигаданих наративах пацієнтів із розділеними півкулями вражає те, що це не навмисні фальсифікації, щоб приховати своє незнання. Автори щиро вірять у власні історії. Здатність свідомості інтерпретувати події й вигадувати пояснення проявляється набагато частіше, ніж ми підозрюємо.
Група шведів із Лунда, міста неподалік від Істада, де детектив Курт Валландер[45] по-своєму бореться з химерними вигадками розуму, створили ще ефектнішу версію експерименту з інтерпретацією. Вони не звичайні науковці, а ще й фокусники, а отже, як ніхто інший, знають методи впливу на вибір глядачів, які вірять в ілюзії магічного шоу так само, як у свободу вибору в дослідницькій лабораторії. Їхнє вміння заганяти волю людини в тісні рамки — це шоу-бізнесовий варіант проекту, який започаткував Лібе.
▶ Експеримент або фокус (тут це те саме) відбувається так: людині показують дві картки, обидві з жіночими обличчями, і вона має вибрати, яке з них привабливіше, а потім пояснити свій вибір. Ідея досить проста. Але іноді дослідник, який водночас виступає фокусником, дає учасникам (аудиторії) не ту карту, яку вони вибрали. Безперечно, він діє спритно, і підміну неможливо помітити. Тоді стається щось дивне. Замість того, щоб сказати: «Вибачте, сер, я вибрав іншу карту», — переважна більшість учасників починає аргументувати вибір, який вони ніколи не робили. Їхній мозок знову вдається до вигадки, і внутрішній тлумач заднім числом придумує історію, щоб пояснити незрозумілий поворот подій.
У Буенос-Айресі я і мій друг та колега Андрес Рєзнік поєднали магію й дослідження, щоб створити власні експерифокуси — водночас фокуси й експерименти. Ми з Андресом досліджували психологічний тиск — підґрунтя магії й абсолютну протилежність свободи волі. Це сукупність конкретних прийомів, за допомогою яких фокусник змушує глядачів вибирати, бачити й робити те, що йому вигідно. У книжці «Свобода волевиявлення» видатний іспанський ілюзіоніст Дані Даортіс детально пояснює, як словами, ходінням й поглядом маг навіює аудиторії потрібні дії. Під час експерифокусу ілюзіоніст, запитуючи в глядачів, чи вони щось бачили або чи саме цю карту «дійсно хочуть», діє згідно з точним методичним сценарієм, який дозволяє вивчити людське сприйняття, пам’ять і механізм приймання рішень.
За допомогою такого інструмента ми довели, що ілюзіоністи вже давно відчули нутром: глядачі не мають жодного уявлення, що ними керують, і щиро вірять у свою необмежену свободу. Пізніше, щоб пояснити й аргументувати вибір, якого не було, вони вигадують історії, часом дуже дивні, і ані на мить у них не сумніваються.
Далі ми перенесли експеримент зі сцени до лабораторії й використали електронну версію фокуса з примусом. Учасникам показували серію карт із великою швидкістю. Одна з них залишалася на екрані трішки довше за інші. Учасники не помічали відмінності в часі, але майже половина потім вибирала «навіяну» карту. Переваги проведення експерименту в лабораторії полягають у тому, що, поки глядачі спостерігають за миготінням колоди карт, ми можемо вимірювати в них розширення зіниць — автоматичну й несвідому реакцію, яка з-поміж усього іншого демонструє ступінь зосередженості й концентрації людини. Виявилося, що в тілі глядача є індикатори свободи або вимушеності вибору. Якщо людина обрала навіяну карту, то через секунду після рішення зіниця розширюється майже в чотири рази сильніше. Отже, тіло знає, що його змусили вибирати. Але у свідомість глядача цей факт не потрапляє.
Виходить, що не думки, а очі — надійні індикатори факторів, які вплинули на наше рішення.
Ці експерименти стосуються старої як світ філософської дилеми про відповідальність і ставлять під сумнів спрощене трактування свободи волі. Але аж ніяк не руйнують його. Ми не знаємо, звідки і як з’являється несвідома іскра Лібе. І залишається тільки припускати можливі відповіді, як колись зробив Лавуазьє, запропонувавши теорію теплецю.
45
Головний герой шведського детективного серіалу «Валландер» (2005–2013), заснованого на циклі романів Х. Манкеля. (