Виявляється, зрозуміти витівки розуму дуже важко, якщо ми не пережили їх на власному досвіді. Як можна сплутати свій внутрішній діалог із голосами ззовні? Він усередині нас, ми його творці, це ж очевидно. Але існує сфера, де ми регулярно припускаємося аналогічної помилки, — сни. Ці дітища нашої уяви здобули абсолютний суверенітет, тому людині важко приписати собі авторство нічних марень. Навіть більше: зазвичай ми не здатні визначити, що бачимо сновидіння, витвір власної уяви. Тому, прокинувшись від жахливого сну, відчуваємо неймовірне полегшення. Отже, у сновидінь і шизофренії є схожі риси, оскільки обидва явища постають унаслідок нашого нерозуміння власного авторства щодо деяких витворів мозку[47].
Ці три феномени ведуть до єдиного вихідного принципу. Виконуючи якусь дію, мозок відправляє сигнал не лише в моторну кору, щоб порухати очима чи руками, але й самому собі, щоб заздалегідь адаптуватися. Щоб стабілізувати камеру чи впізнати внутрішній голос. Цей механізм називається еферентною копією, і в такий спосіб мозок спостерігає й контролює свою діяльність.
Вище ми дізналися, що в мозку відбуваються несвідомі процеси, і деякі з них реалізуються в діях. Перед виконанням останні стають видимими для мозку, щоб він ідентифікував їх як власні. Ця церебральна схема втілюється, коли ми переводимо погляд, намагаємося себе полоскотати, упізнаємо свій голос. Її можна узагальнено сприймати як протокол внутрішньої комунікації.
Ось вдала аналогія: коли компанія вирішує випустити новий продукт, вона повідомляє про це всі свої відділи, щоб скоординувати різні процеси: маркетинг, продаж, контроль якості, зв’язки з громадськістю тощо. Провал внутрішньої комунікації в самій компанії (її еферентній копії) призводить до безладу. Наприклад, відділ постачання помічає, що кудись зникла частина сировини, і може лише припускати, що сталося, бо не в курсі про випуск нового продукту. Мозок через нестачу внутрішньої інформації теж вигадує правдоподібні сценарії, щоб пояснити ситуацію. Компанія з недосконалою поінформованістю — модель шизофренії. Так із прогалин у протоколі внутрішньої комунікації виростають ілюзії.
Безперечно, це лише метафора. У компанії немає ніякої свідомості. Але вона інформує свої відділи про здобуті відомості та актуальний стан справ і в такий спосіб створює передумови для свідомості. Уже скоро ця дискусія може перетворитися з риторичної вправи на практичну проблему. Ми створимо машини, які виявлятимуть усі ознаки свідомості. Але чи вважатимемо ми їх свідомими? Які права та обов’язки вони дістануть?
Ми живемо в неймовірні часи, коли фабрика думок втратила свою неприступність і відкрита для спостереження. Як змінюється активність мозку, коли ми усвідомлюємо певний процес?
Найпростіший спосіб це з’ясувати — порівняти реакцію мозку на два ідентичні стимули, які через внутрішні коливання уваги, концентрації чи активності суб’єкта рухаються різними траєкторіями. У першому випадку ми свідомо розпізнаємо стимул і можемо повідомити про нього. У другому — подразник оминає свідомість, фіксується органами чуття й потрапляє в мозок без якісних змін суб’єктивного досвіду. Це несвідомий, або сублімінальний, стимул.
Ось буденний, але показовий приклад такого подразника: уявіть, що хтось говорить, коли ми засинаємо. Слова поступово розчиняються, хоча вуха досі вловлюють звуки. Куди ж потрапляють слова, які ми чуємо уві сні?
Спочатку поглянемо, як сублімінальний образ представлено в мозку. Припустімо, що сенсорна інформація у вигляді світла потрапляє на сітківку, перетворюється на електричну та хімічну активність, що через аксони рухається в таламус — безпосередній центр мозку. Звідти електрична активність переходить у первинну зорову кору, розташовану в задній частині мозку, біля потилиці. Отож через 170 мілісекунд після потрапляння стимулу на сітківку в зоровій корі мозку відбувається сплеск активності. Затримка пов’язана не тільки з часом проходження імпульсу, а й зі структурою регіону мозку, який кодує стимул. Наш мозок буквально живе в минулому.
Активація зорової кори фіксує властивості стимулу (колір, яскравість, рух) настільки точно, що в лабораторії можливо реконструювати зображення зі схеми активності мозку. Найбільше вражає, що це відбувається, навіть якщо картинка не потрапляє у свідомість. Інакше кажучи, зображення певний час зберігається в мозку, хоча той не створює свідомий психічний відбиток картинки. За допомогою відповідних технологій її можна реконструювати і спроектувати. Отже, сьогодні ми можемо буквально побачити несвідоме.
47
Ось уривок із другого розділу «Семи вечорів» Борхеса: «Я зустрівся з другом, якого не знаю в реальності. Глянув і зрозумів, що він дуже змінився. Я ніколи не бачив його обличчя, але знав, що воно не таке. Він дуже змінився, посмутнів. На обличчі відображалися недуга, смуток і, може, провина. Він ховав праву руку за бортом пальта (це важливо для сну), на серці, і мені не було її видно. Я обійняв його, зрозумів, що йому потрібна допомога. «Мій бідний друже, що з тобою сталося? Ти так змінився!» Він відповів: «Так, я дуже змінився». І повільно витягнув руку. Я побачив пташину лапу. Дивним було те, що чоловік від самого початку ховав руку. Несвідомо я підготував цю вигадку: у нього була пташина лапа, і я побачив його трагічну метаморфозу, його стражденну долю: він перетворювався на птаха».