Таємне життя розуму : як ми мислимо, відчуваємо й вирішуємо

Науковець провів іще один експеримент, у якому показував дитині три різні гримаси: з висолопленим язиком, відкритим ротом і зімкнутими й витягнутими наче для поцілунку губами. Спостереження показали, що дитина намагалася копіювати його міміку. Імітація вийшла неідеальною й несинхронізованою, адже дзеркало ще недосконале.

Та зазвичай дитина копіювала гримасу, яку бачила перед собою, а не дві інші. Отже, новонароджені здатні асоціювати побачені дії зі своїми, хоч імітують їх іще не настільки точно, як почнуть із появою мови.

Два відкриття Мельтцоффа — асоціації між нашими й чужими діями, а також між різними сенсорними модальностями — було оприлюднено в 1977 та 1979 роках. До 1980 року емпіричну догму майже повністю обеззброїли. Щоб завдати їй фінального удару, залишалося розв’язати останню загадку — помилку Піаже[2].

Помилка Піаже!

▶ Один із найбільш милих експериментів уславленого швейцарського психолога Жана Піаже називається «А-не-Б». Перша частина досліду відбувається таким чином: на столі з різних боків лежать дві серветки. Десятимісячному немовляті показують об’єкт, а тоді накривають його першою серветкою (А). Дитина без проблем і вагань знаходить річ.

За простим на перший погляд завданням криється когнітивний трюк, який називається «постійність об’єкта»: щоб знайти цей об’єкт, потрібно мислити глибше, а не просто отримувати інформацію від органів чуття. Об’єкт не зник. Його просто заховали. Щоб немовля це усвідомлювало, йому слід розуміти, що речі у світі не припиняють існувати, коли ми їх не бачимо. Звичайно, це абстрактна ідея[3].

▶ Друга частина експерименту починається аналогічно. Тому ж десятимісячному немовляті показують об’єкт і потім накривають той серветкою А. Тоді, коли дитина ще не встигла нічого зробити, експериментатор у неї на очах пересуває об’єкт під серветку Б. І тут стається дещо дивне: малюки піднімають серветку А, ніби не помітили дії, яку щойно бачили.

Ця помилка повселюдна. Вона майже невідворотно трапляється в десятимісячних немовлят із будь-якої культури. Ретельний експеримент говорить сам за себе й демонструє фундаментальні особливості нашого мислення. Проте висновок Піаже, що діти в цьому віці не до кінця усвідомлюють абстрактну ідею постійності об’єкта, хибний.

Коли експеримент переглянули через кілька десятиліть, з’явилася правдоподібніша й цікавіша інтерпретація: немовлята знають, що об’єкт перемістили, але не можуть використати цю інформацію. Вони контролюють свої дії зі значними збоями, наче сп’янілі люди. Якщо точніше, то в десятимісячних немовлят іще не сформувалася система гальмівного контролю — здатність утриматися від учинення дії, яку вони вже запланували. І цей приклад не виняток. Далі ми побачимо, що на перший погляд суперскладні й продумані до дрібниць сфери розумової діяльності на зразок моралі чи математики окреслені з дня нашого народження. Натомість елементарні деталі поведінки, наприклад відмова від рішення, дозрівають поступово й розмірено. Щоб зрозуміти, як ми про це дізналися, необхідно докладніше розглянути виконавчу систему «диспетчерської вежі» мозку — величезну нейронну мережу в префронтальній корі, що повільно формується протягом дитинства.

Виконавча система

Мережа в лобовій корі, яка створює виконавчу систему, визначає нас як суспільних істот. Ось простий приклад. Коли ми вхопили гарячу тарілку, природна реакція — негайно її кинути. Але доросла людина пригальмує цей рефлекс і швидко оцінить, чи є куди поставити тарілку, щоб не розбити її.

Виконавча система регулює, контролює та адмініструє всі ці процеси. Вона розробляє плани, розв’язує конфлікти, керує увагою й пригальмовує деякі рефлекси та звички. Тому вміння людини контролювати власні дії залежить від надійності системи виконавчих функцій[4]. Якщо вона працює неналежно, людина впускає гарячу тарілку, відригує за столом і програє´ всі свої гроші «однорукому бандиту».

Лобова частка кори в перші місяці життя погано сформована й розвивається значно повільніше, ніж інші відділи мозку. Через це в немовлят простежують тільки дуже спрощені версії виконавчих функцій.

Психолог і нейродослідниця Адель Даймонд ретельно вивчила фізіологічний і нейрохімічний розвиток мозку протягом першого року життя, зокрема розвиток виконавчих функцій. Вона виявила чіткий зв’язок між окремими аспектами розвитку лобової частки кори й здатністю немовлят впоратися із завданням «А-не-Б».

2

На сторінках цієї книжки ми викриватимемо «помилки» в історії психології, науки та філософії свідомості. Багато таких «помилок» віддзеркалюють інтуїтивні здогади, а ми їх поділяємо. Ці міфи, в основі яких лежить внутрішнє чуття, продовжують існувати, хоча всі докази свідчать про протилежне. Також хочу уточнити очевидну річ: згадуючи про помилки видатних мислителів, я роблю це, перебуваючи в привілейованому становищі, тобто володіючи фактами, які були їм невідомі, і озираючись назад — чи вперед — у минуле. Різниця така сама, як між аналізом гри й безпосередньою участю або уявним бейсболом… (вид онлайн-гри, у якій гравці та вболівальники стають капітанами вигаданих команд — прим. пер.) Я працюю, виходячи з того, що наука взагалі, як і майже кожне людське припущення, є неточною й потребує постійного перегляду. На мою думку, розмова про помилку Піаже — це своєрідна ода його праці, данина ідеям, не завжди правильним, але революційним в історії науки. Ісаак Ньютон говорив: «Я бачив далеко тільки тому, що стояв на плечах гігантів». Ця версія історії знання правдивіша, хоч і не оспівана, як оповідь про несподіване натхнення через яблуко, що впало на голову. Подана книжка — данина поваги всім моїм видатним попередникам, успіхи та промахи яких проторували шлях, що ним тепер простуємо ми.

3

Усі батьки граються зі своїми малюками в «Є — нема», і зазвичай гра супроводжується дзвінким дитячим сміхом. Це радість відкриття й розуміння, що предмети не зникають, коли ми не бачимо їх. Діти — це маленькі науковці, які насолоджуються процесом дослідження законів усесвіту.

4

Коли я працював над дисертацією в Нью-Йорку, то з’їздив до Бостона відвідати лабораторію Альваро Паскуаля Леоне. Тоді там починали використовувати інструмент, який називається «транскраніальна магнітна стимуляція» (ТМС). За допомогою системи котушок ТМС передає слабкий магнітний імпульс, який активує чи пригнічує область кори головного мозку. Коли я приїхав, науковці проводили експерименти з тимчасової деактивації лобової кори. Ідея відчути послаблення виконавчої системи на власній шкурі була дуже спокусливою, тож я зголосився стати піддослідним. Мою лобову кору приглушили на тридцять хвилин, і почався експеримент. Мені показували літеру, потрібно було пригадати слова, що на неї починаються, і через кілька секунд назвати їх уголос. Це очікування якраз і контролює виконавча система. Моя лобова кора була пригнічена, і я не міг чекати. Тому мимоволі вигукував слова, щойно вони спадали на думку. Я чудово розумів, що треба зачекати, а тоді говорити, але просто не міг. Побувавши водночас діячем і спостерігачем, завдяки цьому досвіду я збагнув, наскільки обмежені (попри бажання й вольові зусилля) наші можливості в основних когнітивних сферах. Дуже важко уявити, як це — не могти виконати дію, яка елементарно й природно виходить в інших людей, якщо ви ніколи цього не переживали.