Сон наяву чітко корелює зі специфічною нейронною активністю. Коли ми не спимо, у мозку працюють дві функціональні мережі, які певною мірою чергуються. З першою ми вже знайомі, до неї входять лобова (виконує функцію «диспетчерської вежі») і тім’яна (визначає види роботи й складає їхню послідовність, контролює простір, тіло й увагу) частки, а також таламус (центр розподілу трафіка). Це головні вузли режиму активного церебрального функціонування, який спрямований на виконання конкретних завдань.
Коли в пробуджений стан втручаються мрії, лобово-тім’яна система вимикається, а контроль перебирає на себе інше угрупування структур мозку, розташоване в районі площини, що розділяє дві півкулі.
До цієї мережі входить причетна до пам’яті медіальна скронева частка, яка, імовірно, і живить наші сни наяву. А також задня поясна кора, що завдяки численним зв’язкам з іншими регіонами мозку координує стан замріяності, як префронтальна кора — фокусування на зовнішньому світі. Ця мережа структур називається системою пасивного режиму роботи мозку, що цілком відображає історію її відкриття.
Коли функціональна магнітно-резонансна томографія (фМРТ) уможливила спостереження за роботою людського мозку в режимі реального часу, перші дослідження протиставляли церебральну активність тоді, коли людина чимось займалася (обчислювала подумки, грала в шахи, запам’ятовувала слова, говорила, виражала емоції), стану, коли вона нічого не робила. У середині 1990-х років Маркус Рейчел виявив, що певні регіони активуються під час виконання цих завдань, а інші — деактивуються. І що найважливіше, перші залежать від завдання, а другі завжди ті самі. Завдяки цьому Рейчел зрозумів два важливі принципи: 1) не існує стану, у якому мозок нічого не робить; 2) коли думки блукають десь далеко, його діяльність координує чітко визначена система, яку дослідник назвав системою пасивного режиму.
Структура системи пасивного режиму роботи мозку діаметрально протилежна структурі контрольно-виконавчої мережі, і це відображає певну антонімічність двох систем. Коли мозок не спить, він постійно перемикається між двома станами: сфокусованістю на зовнішньому світі й замріяністю.
Невже сни наяву марнують наш час і просто відволікають мозок? Чи, як і нічні видіння, існують тому, що відіграють важливу роль у процесах мислення, пізнання й пам’яті?[56]
Наші думки, які іноді опиняються десь далеко від книжки, яку ми читаємо, — вдячний матеріал для вивчення замріяності. Кожному випадала можливість переконатися, що він не має жодного уявлення, про що йшлося на попередніх сторінках книжки, тому що його захопила паралельна історія, яка виштовхнула зміст прочитаного на периферію свідомості.
Ретельний запис руху очей демонструє, що, замислившись, ми продовжуємо читати, скануючи слово за словом, і вповільнюємося на довгих лексемах. Це риси, притаманні уважному й зосередженому читанню.
Паралельно задума знижує активність префронтальної кори й вмикає систему пасивного режиму, яка не дає інформації з тексту проникнути у вишукані покої свідомості. Тому з відчуттям обов’язку ми повертаємося перечитувати весь «втрачений» фрагмент і сприймаємо його ніби вперше. Але це не так. Повторне читання нашаровується на попереднє.
Коли думки витають десь далеко, ми сприймаємо прочитане наче крізь ширококутну лінзу, яка дозволяє ігнорувати деталі й поглянути на текст ізбоку. Побачити за деревами ліс. Тому ми краще розуміємо текст, якщо перечитали його після періоду задуми, а не просто пробіглися ним, нехай навіть максимально зосереджено. Інакше кажучи, сон наяву — це не той утрачений час, за яким так побивався Марсель Пруст.
Усе-таки задума має свою ціну, проте це ніяк не стосується часу. Мрії легко перетворюються на нічні жахіття, галюцинації — на бед-трипи[57], а вигадані друзі — на монстрів, страховиськ, відьом і привидів.
Коли розум відривається від реальності й вільно блукає, майже завжди може статися щось неприємне. У мене немає для цього доладного пояснення (його, мабуть, узагалі не існує). Можу поділитися тільки гіпотезою: виконавча система, яка контролює природний і спонтанний політ думки, виникла в процесі еволюції, щоб уберегти нас від страждань.
56
Луїс Бунюель чітко окреслив свою позицію в цій суперечці: «Сни наяву такі ж непередбачувані, важливі й могутні, як і звичайні».
57
Негативні й потенційно небезпечні для психіки переживання під час психоделічного досвіду. (