Усе почалося 2008 року з призначення головою Консультативної ради щодо боротьби з уживанням наркотиків Девіда Натта, професора Бристольського університету, а тепер професора нейропсихофармакології Імперського коледжу Лондона. На поважній і відповідальній посаді Натт розпочав запеклу дискусію з органами влади щодо критеріїв визначення шкідливості наркотиків, які впливають на законодавче регулювання їх уживання й зловживання. Він обстоював думку, що: 1) законодавство щодо наркотиків має базуватися на реальних даних, які визначають шкоду від них; 2) слід уникати безкомпромісного твердження «Наркотики шкідливі!», а наводити більш квантитативні аргументи, які описують ступінь, шкалу й тип впливу. Для цього Натт створив класифікацію за параметрами, які вимірювали наслідки вживання наркотиків: шкоду для організму, залежність, суспільну небезпеку… На підставі цієї класифікації він разом із колегами дійшов висновку, що окремі легальні речовини, наприклад алкоголь і тютюн, набагато небезпечніші, ніж заборонені ЛСД, екстазі чи марихуана. До значної суспільної й політичної конфронтації призвела ситуація з канабісом, коли уряд, проігнорувавши рекомендації ради, перевів його в розряд більш небезпечних наркотиків, які потребують суворішого контролю. Виступаючи в ЗМІ, Натт наполягав, що це винятково політичне рішення, яке не має наукових і раціональних підстав.
У широковідомій і неоднозначній статті Натт порівняв справжню небезпеку вживання наркотиків з іншими сферами життя, у яких ми в пошуках задоволення свідомо погоджуємося на певний ризик. Професор обчислив небезпеку (шкоду для організму, залежність, шанси забути про роботу чи підірвати фінансові опори сім’ї…) еквазі. Порівнявши ризики нового наркотику, про який ніхто не чув, з екстазі, Натт зізнався читачам, що еквазі — це звичайний кінний спорт.
Після запеклих дискусій навколо суперечливого рішення щодо марихуани міністр внутрішніх справ звільнив Натта з посади. Але той продовжив боротися за раціональну дискусію щодо використання й шкідливості наркотиків. Також науковець із подвоєним ентузіазмом повернувся до лабораторії, де через кілька років зустрів мого друга й колегу Робіна Кагарта-Гарріса. Разом вони підхопили естафету, яку облишили Вассон, Ейм і Гофман майже п’ятдесят років тому, і розпочали новий етап повноцінних досліджень організації церебральної активності під час псилоцибінового трипу.
Нині в лабораторії Девіда Натта проводять різноманітні експерименти над діяльністю мозку під дією псилоцибіну. Ритуальні традиції масатеків і племен Амазонії відрізняються рослинами (гриби замість ліан і чагарників), хімічним складом (псилоцибін замість ДМТ та ІМАО), типом психічних трансформацій і реорганізацією мозку після вживання наркотику.
Псилоцибін змінює просторову й часову організацію церебральної активності. Мозок спонтанно утворює низку станів. Під час кожного з них активується конкретна група нейронів. Через певний час вона деактивується й починається наступний стан. Схоже на хмари, які пливуть небом, утворюють якусь фігуру, а тоді розсіюються, щоб потім злитися в нову форму. Якщо поглибити метафору, то кожна фігура з хмар відповідає окремому церебральному стану. Їхня послідовність репрезентує потік свідомості. Під впливом псилоцибіну мозок проживає величезну кількість станів подібно до того, як після подуву вітру хмари змінюються швидше й вигадливіше.
Окрім цього, кількість станів є показником свідомості. У несвідомому стані (у глибокому сні чи під анестезією) мозок скорочує діяльність до базових функцій. Коли свідомість умикається, їх стає більше, а під впливом псилоцибіну — ще більше. Це пояснює те, чому багато людей, вживаючи ЛСД або галюциногенні гриби, відчувають, що їхня свідомість розширюється.
Під дією цих речовин у багатьох людей виникає стан, коли реальність перетворюється на серію статичних зображень, за якими тягнеться шлейф.
Отже, галюциногенні гриби не лише відчиняють двері сприйняття, а й фрагментують його. Ми зазираємо за лаштунки, і виявляється, що тягла й безперервна реальність є просто низкою зображень. Саме це Фройд приписував омега-нейронам, які водночас залишаються сталими й змінюються.
За нормального сприйняття реальність здається безперервною, а не дискретною. Раніше йшлося про те, що фрагментарність нормальної перцепції частково проявляється в автомобільних перегонах. Під час них ми часто бачимо цікаву ілюзію: колесо машини обертається в протилежному напрямку. Пояснення цього феномена давно відоме у світі кіно й телебачення й пов’язане з частотою кадрів, які розповідають історію реальності. Уявіть, що колесо робить повний оберт за сімнадцять мілісекунд, а камера фіксує зображення кожні шістнадцять мілісекунд. Між двома кадрами колесо обертається майже повністю, тому на зображеннях здається, що воно трохи посунулося в протилежному напрямку. Ця ілюзія особлива ще й тим, що її створює не екран телевізора, а наш мозок. А отже, ми, як у фільмі, вихоплюємо окремі кадри й доповнюємо їх видимістю тривалості. Сприйняття завжди фрагментарне, але його дискретність помітна тільки під дією наркотиків, наприклад псилоцибіну. Тоді ми наче бачимо залаштункову реальність — справжнє обличчя матриці.