Ми проаналізували записи мовлення тридцяти чотирьох молодих людей із високим ризиком розвитку шизофренії, щоб зрозуміти, чи можуть особливості мовлення в день проведення досліду передбачити початок захворювання в трирічній перспективі.
Виявилося, що семантичної інформації замало, щоб спрогнозувати майбутній устрій розуму. І ми цього очікували. Один із симптомів, притаманних шизофренії, — неорганізованість мовлення. Отже, важливо не що говорять учасники, а як. Якщо точніше, то визначальну роль відіграє не семантична категорія слів, а те, як швидко й далеко в ході невимушеної розмови людина перестрибує з однієї категорії на іншу. Тому для оцінювання стабільності використання в мовленні слів однієї семантичної групи ми створили показник, який назвали семантичною зв’язністю.
Алгоритм, побудований на семантичній зв’язності, майже з ідеальною ймовірністю визначив, у кого з тридцяти чотирьох учасників розвинеться психоз, а в кого — ні. Такої точності не дає жоден із наявних клінічних методів. Але це тільки попереднє дослідження на відносно малій групі, яке слід повторити на більшій вибірці, щоб відкалібрувати його ефективність і встановити найбільш сприятливі умови (обсяг мовлення, усна чи письмова форма, структурована чи вільна бесіда…).
У 2016 році мене запросили розповісти про це дослідження на конференції TED.
Готуючись до виступу, я дуже чітко пригадав день, коли побачив довгу низку твітів Поло, одного з моїх студентів у Буенос-Айресі, який на той час жив у Нью-Йорку. Ці записи мене зачепили. Не знаю, чим саме: він нічого не казав прямо. Але інтуїція запевнила мене, що щось не так. Я взяв телефон і подзвонив Поло — він дійсно погано почувався.
І саме той факт, що, читаючи між рядків, я відчув його стан, сильно йому допоміг. Навіть більше: як на мене, найважливіше в цьому дослідженні те, що ми наближаємося до розуміння, як перетворити на алгоритми свої інтуїтивні здогади. Можливо, завдяки цьому в майбутньому з’явиться абсолютно інший підхід до психічного здоров’я на базі автоматичного, об’єктивного й квантитативного аналізу слів, які ми говоримо чи пишемо.
Сьогодні Фройд уже не працював би наосліп. Існують інструменти, які проникають у свідомі й несвідомі думки пацієнтів у вегетативному стані й немовлят. Ми можемо дізнатися, що сниться людині. Невже скоро з’явиться опція запису снів і їх візуалізації після пробудження, щоб відтворити все, що раніше зникало безповоротно?
Читати чужі думки, розшифровуючи психічні стани з відповідних церебральних показників, — те саме, що підслуховувати розмови, зламувати паролі й втручатися в приватне життя людини. У цієї можливості є не лише позитивні наслідки, а й ризики та загрози[67]. Що-що, а наші думки — точно приватна сфера. Можливо, скоро це зміниться.
Роздільна здатність сучасних інструментів обмежена й дозволяє визначати тільки окремі фрагменти мислення. У досить близькому майбутньому ми зможемо записувати й зчитувати відчуття безпосередньо з біологічного субстрату, який їх виробляє, — мозку. А ще, майже без сумніву, — спостерігати за вмістом найглибших і найвіддаленіших закапелків несвідомого.
Здається, що цей шлях нескінченний і залежить лише від удосконалення технологій. Невже нам це вдасться? Чи існує ліміт здатності вивчати свої й чужі думки? Ми знаємо, що існують природні межі людського пізнання. Незалежно від технології не вийде комунікувати з більшою швидкістю, ніж швидкість світла. Ані отримати абсолютно точну інформацію про частинку, навіть її місцезнаходження й швидкість відповідно до законів квантової механіки. Ані потрапити до чорної діри, а точніше — покинути її. Це не тимчасові проблеми через нестачу потрібних інструментів. Якщо сучасні напрацювання фізики точні, то жоден технологічний розвиток не допоможе подолати ці обмеження. Чи з’явиться аналогічний ліміт у вивченні людського мислення?
Я, як і моя подруга й колега, шведський філософ Катінка Еверс, вважаю, що природний ліміт досліджень людського розуму існує. Пригоди наукового пошуку дають нам дуже багато інформації, а часом і прозрінь, як у випадку з пацієнтами у вегетативному стані. Проте ймовірність того, що існує внутрішній ліміт вивчення думки, який не залежить від технічної досконалості інструментів, досить висока.
Побутує дві філософські концепції, які підштовхують до думки про наявність обмежень здатності вивчати себе. Перша ідея полягає в тому, що кожна думка унікальна й ніколи не повторюється. У філософії існує протиставлення знака-типу (поняття, абстрактний об’єкт) і знака-екземпляра (реалізація, матеріальне вираження). Людина може двічі подумати про того самого собаку, але навіть на тому ж місці й у тому ж ракурсі все одно вийде дві різні думки. Друге філософське заперечення виростає з принципу всезагальних відмінностей, який сформулював Лейбніц: суб’єкт завжди хоч чимось унікальний і відмінний від інших. Коли дослідник максимально докладно розшифровує психіку іншої людини, він усе одно робить це з власної перспективи, додаючи суб’єктивних нюансів. Отже, у розумі людини існує ділянка непроникної приватності. Можливо, у майбутньому вона стане геть крихітною, але ніколи не зникне зовсім. Якщо хтось повністю осягне вміст розуму іншої людини, він перетвориться на ту людину. Двоє зіллються й стануть одним.