Ми інтуїтивно розуміємо, що особливі люди, які грають на гітарі, як рок-зірки рівня Прінса[71], досягають цього завдяки поєднанню біологічних і соціальних факторів. Однак щоб зрозуміти, як саме взаємодіють ці елементи, і відповідно до цього краще навчати й навчатися, потрібно розбити загальне уявлення на дрібніші складові.
У суспільстві глибоко закоренилася ідея, що генетичні фактори визначають максимум майстерності, якої може досягти людина. Інакше кажучи, будь-хто може займатися музикою чи грати у футбол, але тільки окремі віртуози досягнуть рівня Жуана Жілберту[72] чи Ліонеля Мессі. Великими талантами народжуються, а не стають. Вони улюбленці долі, у них є дар.
Концепцію, що люди вчаться однаково, але верхню межу кожного визначає біологічний потенціал, вигадав й 1869 року ввів у вжиток різнобічний і плідний британський науковець Френсіс Ґальтон. Найпростіший приклад таких вроджених задатків — особливості фізичної будови. Висока людина має більше шансів досягнути успіху в професійному баскетболі. Важко стати видатним тенором, якщо ви не народилися з відповідним голосовим апаратом.
Проте проста й зрозуміла ідея Ґальтона далека від реальності. Якщо не покладатися на популярні міфи, а детально дослідити, як справжні експерти досягли свого рівня, виявиться, що обидва вихідні положення Ґальтонової теорії помилкові. Спадковість не настільки суворо диктує верхню межу розвитку, а шлях до останньої не зовсім незалежний від генетичних факторів. Спадковість відіграє певну роль в обох випадках, але ніде не стає визначальною.
Видатний невролог Ларрі Сквайр створив класифікацію, яка об’єднує різні типи знання у дві об’ємні категорії. Декларативне знання — свідоме, і його легко передати за допомогою слів. Наприклад, правила настільної гри: вивчивши вказівки, ми можемо навчити іншого гравця. Процедурне знання об’єднує вміння й навички, які людина опановує, не усвідомлюючи, що вчиться. Такий тип знань важко експліцитно описати за допомогою мови, наприклад пояснити комусь іншому.
Імпліцитні знання настільки неусвідомлені, що часто ми навіть не підозрюємо, що було чого вчитися. Наприклад, уміння споглядати. Ми легко визначаємо, що обличчя виражає якусь емоцію, але не можемо описати цей процес так, щоб його навчилися імітувати комп’ютери. У більшості людей здатність споглядати вроджена. Тому втрата настільки природного вміння спричиняє неймовірне потрясіння, яке часто змальовують у художніх текстах. Переконатися можна з уривку книжки уругвайського письменника Едуардо Ґалеано: «І море було таке безмежне, таке дивовижне, що хлопчик втратив дар мови, уздрівши його красу. А коли нарешті спромігся заговорити, його голос тремтів і затинався, і він звернувся до тата: “Допоможи, я нічого не бачу!”» Те саме можна сказати про вміння ходити чи зберігати рівновагу. Ці здібності настільки міцно вплетені в наше життя, що, здається, так було завжди й нам не доводилося їх опановувати.
Ці дві категорії корисні для мандрів безмежним усесвітом навчання. Але важливо розуміти, що вони досить абстрактні й максималізовані, а будь-яке реальне знання містить і декларативний, і імпліцитний компоненти.
Наприклад, ходіння — це процедурне знання, для якого не потрібні інструкції й пояснення. Воно засвоюється повільно й після тривалої практики. Але чимало аспектів ходіння контролює наша свідомість. Аналогічно дихання — принципово несвідоме. Було б нерозумно передати свободі волі, що так легко відволікається, процес, забути про який смертельно в прямому значенні слова. Але ми можемо свідомо контролювати деякі його параметри: ритм, гучність, плавність. А ще дихання — це фізіологічна функція, яка поєднує свідоме й несвідоме, слугуючи універсальним містком у медитативних практиках та інших вправах, які розширюють обрії свідомості.
Далі ми побачимо, що місток між імпліцитним і декларативним компонентами — головна умова будь-якого навчання.
Засадничим поняттям для розуміння того, наскільки можна відточити свої вміння, є поріг задовільності — рівень, на якому ми відчуваємо, що вже щось уміємо. Людина, яка починає опановувати друк, дуже сконцентрована й докладає багато зусиль, шукаючи чергову літеру поглядом. Як і раб Менона, вона змушена звертати увагу на кожен свій крок. Але її пальці наче починають жити власним життям. Людина торкається клавіатури, а мозок займається іншим: обдумує текст, говорить із кимось чи витає в хмарах. Цікаво, що, досягнувши цього рівня, ми можемо друкувати годинами, але вдосконалення більше не бачимо. Інакше кажучи, крива навчання зростає, доки не стабілізується на певному значенні. Більшість людей друкує зі швидкістю приблизно шістдесят слів за хвилину. Звісно, вона у всіх різна. Світовий рекорд належить Стеллі Паджунас, яка друкує неймовірні двісті шістнадцять слів за хвилину.
72
У композиції