Якщо приблизно половина нашого характеру визначена генетично, то другу частину формують середовище й суспільна чашка Петрі, у якій ми розвиваємося. Але які саме елементи оточення визначальні? Коли йдеться про когнітивні здібності, то це дім, де дитина зростає. Брати й сестри схожі не тільки через подібні гени, а й тому, що розвиваються й граються разом. Але темперамент — виняток. Різноманітні дослідження усиновлених близнят показали, що дім дуже мало причетний до розвитку деяких рис характеру.
Вивчаючи природу альтруїзму, австрійський дослідник поведінкової економіки Ернст Фер досить переконливо продемонстрував це на прикладі однієї важливої риси характеру — схильності ділитися. Коли діти з різних культур, континентів і суспільних прошарків мають вибір: залишити дві іграшки собі чи поділитися з другом, — молодші брати й сестри поводяться більш егоїстично. На думку одразу спадає природне пояснення: їх виховують за принципом «не попросиш — не отримаєш». У домашніх джунглях, де живуть старші брати й сестри, варто залишати собі все, що дають. Самі батьки, які мають більше однієї дитини, визнаю´ть, що тривога, обережність і необізнаність, які визначають ставлення до первістка, вдруге не повторюються. Тому окремі особливості соціальної поведінки дітей на кшталт схильності ділитися залежать не стільки від дому, скільки від ігрового досвіду.
Невеликий екскурс у вивчення темпераменту пояснює, чому припущення Ґальтона, яке досі залишається популярним міфом, неправильне. Так, нам дійсно здається, що кожен уміє викладатися на повну, а от талант мають тільки одиниці. Але головні інгредієнти здатності працювати на межі своїх сил — це ознаки темпераменту, які впродовж життя майже не змінюються: інтенсивність та енергійність реакцій, типовий настрій, здатність відволікатися, наполегливість та інтенсивність основної активності. Це пояснює, чому вмінням викладатися на повну володіє не кожна людина, а розвинути або позбутися його дуже важко.
Це пояснення засноване на праці Стелли Чесс і Александра Томаса, які під час ретельних спостережень зафіксували постійність і пластичність різних рис темпераменту людини, що роблять її собою. Але досі не до кінця зрозуміло, які саме аспекти конституції організму, геному й мозку регулюють здатність викладатися на повну. Як на мене, питання ще далеко не вичерпане. Наприкінці розділу ми побачимо його тісний зв’язок із системою мотивації й винагород, яка визначає темперамент і відкриває шлях до навчання.
Тепер зруйнуємо протилежний міф. Те, що ми вважаємо талантом, — не вроджений дар, а плід важкої праці. Візьмемо показовий приклад — абсолютний слух, здатність визначати музичну ноту безвідносно до інших звуків. Дуже часто це вміння вважають безсумнівним хистом. Людина з абсолютним слухом — це музичний геній, рідкість, на яку дивляться, наче на мутанта, людину Ікс у мистецтві, генетичний багаж якої подарував їй незвичайну суперсилу. Так, симпатична ідея… але неправильна. Це міф.
Абсолютний слух може натренувати майже кожен. Насправді більшість дітей мають майже абсолютний слух, але без практики він атрофується. Ті, хто в ранньому віці починає ходити в музичну школу, часто його зберігають. Але повторюю: талант ні до чого, це результат наполегливої праці. Одна з найкращих дослідниць у галузі музики й роботи мозку Даяна Дойч зробила несподіване відкриття: жителі Китаю та В’єтнаму мають сильнішу предиспозицію до абсолютного слуху. Що спричинило таку особливість? Виявляється, що в мандаринській і кантонській мовах, як і у в’єтнамській, значення слова залежить він тону. Наприклад, склад ма у мандаринській, вимовлений різними тонами, означатиме мама, кінь і — ще чого бракувало — марихуана. Тон має абсолютне значення, так само як нота фа відрізняється від ре чи соль, тому в Китаї люди більше, ніж деінде, мотивовані вивчити зв’язок певного тону й семантики слова, принаймні щоб відрізнити маму від коня. Отже, мотивація й тиск із боку мови переходять на музику, і їхній результат не має нічого спільного з генетикою та геніальністю, як здавалося спочатку.
Коли я навчався в аспірантурі в Нью-Йорку, ми з друзями вигадали абсурдну гру. Ми намагалися контролювати температуру кінчиків пальців. Це, звісно, не бозна-яке звершення, але непоганий приклад важливого принципу: люди можуть вольовим зусиллям регулювати прояви власної фізіології, які здаються недосяжними. Тоді ми уявляли себе учнями Чарльза Ксав’єра[73] в школі для молодих мутантів.
73
Чарльз Френсіс Ксав’єр (англ.