Чому розвиток письма відбувається в такому напрямку? Що це каже нам про роботу мозку? Зорова система перетворює світло й тіні на предмети. Оскільки ці предмети обертаються в різні боки, вона не звертає уваги на їх точну орієнтацію. Чашка залишається чашкою, байдуже, ліворуч чи праворуч у неї ручка. Але деякі здобутки культури, наприклад літери, є винятком. У латинському алфавіті дзеркальне відображення «p» — це «q», зовсім інша буква. Якщо перевернути її дороги ногами, вийде «d», а тоді зліва направо — «b». Чотири відображення — чотири окремі літери. Алфавіт вбирає в себе притаманні візуальному світу параметри, окрім симетрії. Дзеркальне відображення літери — це вже не та сама літера. Для людської зорової системи це незвичний і неприродний факт.
У нас дуже погана пам’ять на точну конфігурацію предметів. Наприклад, майже всі скажуть, що Статуя Свободи в Нью-Йорку має трохи зеленуватий відтінок, корону й тримає факел у піднятій руці. Але в правій чи лівій? Більшість людей не пам’ятають, а ті, хто відповідає, часто помиляються. А в який бік дивиться Мона Ліза?
Цілком логічно, що люди забувають подібні деталі, адже зір їх активно ігнорує, аби визначити, що в усіх позиціях, ракурсах і відображеннях предмет залишається тим самим[86]. Зорова система виробила функцію, завдяки якій ми відрізняємося від Фунеса — людини з феноменальною пам’яттю, і розуміємо, що собака в профіль і собака анфас — це той самий собака. Відповідний нейронний ланцюг дуже ефективний і має тисячолітню історію. Він працював у мозку задовго до появи шкіл та алфавітів. Літери з’явилися на пізніших етапах розвитку людства в результаті суспільного договору, що порушує елемент природного функціонування зорової системи. Цей договір постановляє, що «р» і «q» — два різні об’єкти.
Діти, які вчаться читати, використовують іще «заводські» налаштування зорового аналізатора, для яких «р» дорівнює «q». Тому вони автоматично плутають літери під час читання й на письмі. Отже, викорінення звичок і шкідливих задатків — повноправний компонент навчання. Ми пересвідчилися, що мозок не tabula rasa, на якій записують нові знання, і на прикладі читання побачили, що деякі природні функції можуть спричинити труднощі в навчанні.
Деякі складні абстрактні конструкти, наприклад поняття числа чи моралі, формуються в мозку з перших днів життя. Наше сприйняття реальності витворюється на основі цих концептів. Слухаючи чужу історію, ми не записуємо її слово в слово, а реконструюємо мовою власних думок. Саме тому люди виходять з одного кінозалу з різними враженнями. Ми сценаристи, режисери й редактори сюжету власної реальності.
Це суттєво позначається на освітньому середовищі. Історія з фільмом повторюється в класі: у кожного учня власна мова реконструкції.
Навчання — це своєрідна точка перетину між пропонованим матеріалом і нашою готовністю його засвоїти. Мозок не порожня сторінка, по якій можна писати, а жорстка форма, у яку одні фігури вписуються добре, а інші — ні. Проблема узгодження, припасування — набагато краща метафора навчання.
Найвиразніше це виявляється в самій репрезентації світу. Грецький когнітивний психолог Стелла Возніяду ретельно проаналізувала десятки тисяч малюнків, щоб зрозуміти, як змінюються дитячі уявлення про світ. На якомусь етапі навчання діти чують абсурдну ідею: Земля кругла. Здається, що це якась нісенітниця, бо весь попередній життєвий досвід указує якраз на протилежне[87].
Щоб зрозуміти, що Земля кругла, дитині потрібно позбутися природного висновку про її плоскість, який виростає із сенсорного досвіду. Коли ми нарешті визнаємо, що планета кругла, виникають інші проблеми. Чому люди в Австралії, на протилежному кінці світу, не падають із неї? Настає черга поняття гравітації, яка приклеює нас до планети. Але й це ще не все. Чому Земля не падає, якщо в космосі вона ні до чого не підвішена?
Концептуальні «революції», які ми переживаємо за життя, у своїй послідовності відтворюють історію розвитку культури. Діти, шоковані формою Землі, стикаються з тим самим когнітивним дисонансом, що й Ізабелла І, коли Колумб розповів їй про свою майбутню подорож{Але найімовірніше, що цієї розмови ніколи не було. Міф, що в Середньовіччі люди вважали Землю плоскою, вигадали в новітні часи. Ще Аристотель довів, що Земля кругла, і всі з ним погодилися (Ератосфен навіть виміряв її окружність). Це знала кожна більш-менш освічена середньовічна людина. Сміливець Колумб, що прагнув довести сферичність Землі, — це популярна сучасна вигадка. Докладніше про неї розповідає Джеффрі Рассел у книжці «Вигадка про плоску Землю: Колумб і сучасні історики» (Нью-Йорк, 1997).. У дитячому віці проблему існування Землі посеред порожнечі розв’язують, як це часто траплялося в давній культурній традиції людства, за допомогою величезних черепах або слонів, які її тримають. Доба міфів минула, але кожен індивід досі намагається вписати реальність у свої концептуальні рамки. Фізик розуміє, що Земля обертається, має інерцію й рухається по орбіті навколо Сонця, але восьмирічній дитині доводиться обходитися власним арсеналом пояснень, чому планета нікуди не падає.
86
Цю ідею наочно відтворив Хорхе Луїс Борхес в оповіданні «Фунес — людина з феноменальною пам’яттю»: «Йому не тільки було важко зрозуміти, що загальний символ «собака» включає в себе таку безліч окремих індивідів різних розмірів і різної форми, дратувало його ще й те, що собака, якого він бачив о третій годині чотирнадцять хвилин (бачив у профіль), має ту саму назву, що й собака, якого він побачив о третій з чвертю (побачив анфас). Своє власне обличчя в дзеркалі, свої власні руки він щоразу бачив уперше. […] Проте я підозрюю, що він був не дуже спроможний мислити. Мислити — це забувати про відмінності, узагальнювати, абстрагувати» (