Отже, шестирічні діти досить точно оцінювали якість отриманої від учителя інформації на основі остенсивних сигналів. Якщо були причини сумніватися в професіоналізмі педагога (наприклад, недостатня виразність пояснень), вони не обмежувалися вивченим і досліджували далі. Як бачимо, навчання залежить не тільки від змісту повідомлення, а й від надійності партнера в комунікації. Виникає освітній парадокс: гарні вчителі транслюють ідею вичерпності викладеної інформації й цим пригнічують самостійні пошуки учнів.
Ґерґей і Чібра назвали цей імпліцитний код поширення й засвоєння інформації природною педагогікою. Інакше кажучи, наочне пояснення — природний спосіб зрозуміти, який аспект знань потрібний і важливий. Це дозволяє знаходити закономірності в нашому світі безкінечної й неоднозначної інформації. У цьому полягає сутність людської інтуїції й тямущості. Відтворити її дуже важко, і саме тому машини, які ми сконструювали, дуже незграбні в навчанні.
Огляд засад людської комунікації дозволяє нам об’єктивно визначити, чи діти — гарні вчителі. Для цього потрібно замислитися, чи, розповідаючи про щось важливе, вони піднімають брови, звертаються до слухача на ім’я й нахиляються до нього, тобто застосовують увесь арсенал прийомів виразності, які втримують увагу співрозмовника, створюють враження завершеності й надійності переданої інформації. І байдуже до правильності самого повідомлення, адже вона відображає їхні знання з теми, а не вміння навчати. Отже, маємо чіткий імпліцитний спосіб, щоб з’ясувати, чи сформоване в дітей чуття ефективних каналів людської комунікації. Маршрут прокладено, залишилося ним скористатися. І ми із Сесілією Калеро рушили вперед.
▶ Наш проект виглядав досить просто, але унікальність плану полягала в тому, що діти опинилися в ролі вчителя. Вони вивчали щось: гру, математичне поняття, усесвіт з особливими законами чи ази нової мови. Тоді з’являлася інша людина, яка не знала цього. І ми спостерігали. Іноді концентрувалися на прагненні самої дитини навчити новачка. Іноді він звертався по допомогу, і ми досліджували, яким чином і чого саме малеча його навчить.
Виявилося, що діти від природи вчать інших з ентузіазмом і дуже енергійно. Теревенять, усміхаються й дістають задоволення від своєї ролі. У сотнях попередніх експериментів Сесілії, де діти самі чогось навчалися, їм це часто набридало й хотілося відпочити (що вони й робили). Але не було жодного малюка, який не хотів би вчити інших.
Протягом «уроку», який діти проводили для новачка, траплялися різні ситуації. Іноді розмова не стосувалася експерименту. Наприклад, один хлопчик говорив про свою сестру, про дощ чи спеку (мабуть, це єдина тема, на яку ми без проблем говоримо з будь-ким будь-коли й будь-де). Але найчастіше повідомлення дитини стосувалися змісту, логіки й стратегії гри, якої вона хотіла навчити новачка. І в цей момент малюк-учитель починав бомбардувати слухача остенсивними сигналами. Активність жестів означала, що дитина знає, як вчити й привертати увагу учня.
▶ Діти використовували такі прийоми виразності: встановлювали зоровий контакт, піднімали брови, вказували на об’єкт чи просторові відношення, змінювали модуляції голосу. Сесілія виявила ще один несподіваний фактор. Під час викладання діти вставали з крісла й починали ходити кімнатою. Ми як дослідники просили їх сісти й не відволікатися, тому що ходіння ускладнювало фіксування остенсивних жестів. І тільки потім збагнули, що втратили шанс зробити важливе відкриття. Коли ми не намагалися підтримати дисципліну й не втручалися в природний розвиток ситуації, абсолютно всі діти під час передавання знань воліли стояти. Ніхто не сидів. Вони підводилися й ходили колами. Нам іще належить з’ясувати, чому так відбувалося. Може, це остенсивний сигнал, що відображає напрямок трансляції знань (мовляв, «я стою, тому що я це знаю»), а може, вияв нестримного захоплення й задоволення від процесу навчання іншої людини?
В одному з дослідів Сесілії дітям віком від двох до семи років слід було навчити дорослого дуже простого правила. Мавпочка нюхала різні квіти, і потрібно було з’ясувати, від яких вона чхає. Єдина складність — квіток завжди було кілька, тобто гра вимагала логічного мислення. Але навіть дворічні діти легко давали цьому раду. Потім приходила доросла людина й неправильно виконувала завдання. Ця ситуація здавалася дітям дуже смішною. Насправді удаване нерозуміння — дуже поширена гра між дорослими й малюками.