Більшість дітей у відповідь вчили дорослого розв’язувати проблему. Але кілька з них казали щось на зразок «Коли тобі показують квітку, подивися на неї. Якщо мавпочка чхає через неї, я підморгну. Якщо ні, підніму брову». Вони пропонували дорослим готову відповідь. З одного боку, це підказує, звідки береться списування в школі. З іншого — розкриває один із важливих компонентів навчання. Кожному вчителеві іноді доводиться переривати пояснення, коли він розуміє, що учні ще не готові до цієї інформації. Де, коли і як це зробити — дуже делікатна педагогічна проблема. Певною мірою семирічні діти розв’язали її, запропонувавши підказати відповідь, а не пояснити її. Можливо, коли доросла людина була нездатна впоратися з таким простим завданням, діти відчували, що не варто навіть намагатися її навчити, і відмовлялися від педагогіки{Вбачаю певну іронію в тому, що в англійській мові слово «cheating» (обман, шахрайство) є анаграмою «teaching» (навчання).}.
Вивчаючи, коли й чого люди навчають інших, ми виявили, що в дитинстві кожен був ревним та ефективним учителем-ентузіастом. Але відповідь на найскладніше запитання ще попереду. Чому ми вчимо? Чому вкладаємо час і зусилля в те, щоб поділитися знаннями з іншими? Чому, які визначають людську поведінку, майже завжди порушують безліч запитань і недосліджених відповідей.
Почнімо з набагато простішого прикладу: «Чому ми п’ємо воду?» Можна відповісти прагматично: тіло потребує води, щоб належно функціонувати. Але ми п’ємо воду не тому, що розуміємо це твердження, а тому, що відчуваємо спрагу. Але тоді звідки береться спрага? Чому ми відчуваємо бажання встати й налити собі води? Можна відповісти з позицій біології: у мозку існує ланцюг, який, зафіксувавши в тілі дегідратацію, з’єднує рушій мотивації (дофамін) із водою. Але запитання знову вислизає: «Чому в нас є такий ланцюг?» І лавина запитань завжди приводить до еволюції як остаточного аргументу. Якби цього механізму не існувало й ви не відчували бажання пити, коли тілу бракує води, то померли б від спраги. А отже, не читали б цю книжку й не ставили б такі запитання.
Але система, створена в еволюційній кузні, неточна й недосконала. Ми любимо деякі шкідливі речі й не насолоджуємося корисними. А ще зі зміною контексту окремі нейронні ланцюги, які були потрібні на конкретному етапі еволюції, втрачають актуальність на наступному. Наприклад, споживання надмірної кількості їжі було адаптивним механізмом, коли запас калорій на період голоду допомагав вижити. Але зараз, коли холодильник ломиться від продуктів, цей механізм шкідливий, адже спричиняє харчову залежність та ожиріння. Отже, щоб зрозуміти передумови появи певного нейронного ланцюга, який визначає поведінку й сутність роду людського, слід виходити з положення, що в певному контексті, не обов’язково сучасному, він був адаптивним. Так виглядає історія біологічного розвитку з точки зору еволюції.
Ті самі аргументи, хоч і не настільки добре, допомагають зрозуміти передумови поведінки, яка сформувала соціальну істоту й культуру. Щоб збагнути, чи адаптивний механізм навчання інших, підійде обґрунтування, актуальне для первісних часів, а не сучасного суспільства: вчити когось захищатися від хижака — теж спосіб самозахисту. Багато нелюдиноподібних приматів у джунглях користуються примітивною мовою сигналів попередження про різну небезпеку: змій, орлів, великих кішок. Кожній загрозі відповідає певний сигнал. Це своєрідний аналог дитячого прагнення вчити інших, argumentum ornitologicum{Орнітологічний доказ (латин.) — алюзія на однойменний нарис Хорхе Луїса Борхеса. (Прим. пер.)}: птах, який із привілейованого становища бачить те, що не видно іншим, поділиться своїм знанням у «публічному повідомленні» — защебече (або затвітить). Те, що кожна особина володіє колективною системою попередження, є перевагою для всієї зграї.
Поширення власних знань іноді завдає збитків альтруїстові, тому люди патентують винаходи й ревно бережуть у таємниці формулу кока-коли. Але здебільшого циркуляція інформації стимулює появу в спільноти ресурсу, від якого виграють усі індивіди, що до неї належать. Загалом це типове пояснення еволюції альтруїстичної поведінки й прагматичний підхід до розуміння витоків людської комунікації. Навчання інших дозволяє захистити власні інтереси.
Схильність ділитися знаннями є рисою, яка змушує об’єднуватися з іншими. Ядро культури. Поява соціальних об’єднань — невеликих груп, племен і колективів — дозволяє кожному члену спільноти функціонувати трохи краще, ніж самотужки. Якщо вирватися за межі утилітарного підходу, то навчання інших — це спосіб пізнати не тільки факти й причинно-наслідкові зв’язки, а й інших людей.