Один із найкращих сучасних лінгвістів Андреа Моро відзначає, що насправді рідна мова — це мова друзів, а не батьків дитини. Малюки, які зростають у чужій країні, говорять мовою однолітків краще, ніж материнською. Впровадження внутрішнього менторства в класі — це привнесення у формальну освіту методу, поширеного та результативного в школі життя.
Хоча внутрішнє менторство не таке ефективне, як наставництво експерта, воно вигідне не лише з практичних та економічних міркувань. Навчаючи іншого, ментор навчається сам. Цей ефект зберігається, навіть коли вони з учнем є однолітками й періодично міняються ролями.
Такий перспективний метод потрібно частіше застосовувати в навчальному процесі. Але існує важливе застереження. Іноді діти помітно вдосконалюють свої знання, коли навчають інших. А іноді ні. Якби вдалося зрозуміти, коли цей метод працює, то ми отримали б дуже гарний рецепт поліпшення освіти, а ще розкрили б важливу таємницю навчання.
Цю проблему дослідили Род Роско й Мішелен Чі, проаналізувавши різні форми взаємного навчання. Вони виявили, що статус ментора йшов на користь учневі, коли було дотримано таких принципів:
1) ментор повторює й перевіряє знання учнів і в такий спосіб визначає помилки, заповнює прогалини й створює нові ідеї;
2) ментор застосовує аналогії й метафори для пояснення понять і розставляє пріоритети у вивченій інформації. Навчати — значить не просто перелічувати факти, а будувати сюжет, який поєднує інформацію в цілісну історію.
Ці принципи нагадують уже знайомий нам палац пам’яті. Запам’ятовування більше схоже на творчий процес, ніж на механічне розташування інформації в закамарках мозку. Щоб спогади були виразними й жили довго, потрібно організувати їх у візуальний сюжет, логіка розгортання якого нагадує будову палацу й базується на причинно-наслідкових зв’язках. Зараз ми можемо застосувати цю ідею до всього мислення. Коли студенти навчають інших, вони організовують опановані раніше концепти в новій формі, яка сприяє запам’ятовуванню й засвоєнню щойно здобутих знань. Ментори будують свої палаци думки.
Епілог
Мені було приблизно шістнадцять, коли я прочитав коротке оповідання про двох людей, які дуже сильно любили одне одного. Одного вечора вони кохаються, а тоді він іде в душ. Вона курить у ліжку й дослухається до відгомонів любові у своєму тілі. А з ним трапляється нещасний випадок: він підковзується, падає, ударяється головою об ванну. І помирає в цілковитій тиші, і ніхто, навіть вона, не знає, що сталося. Оповідання про ту мить, коли їх розділяє якийсь метр, вона безмежно щаслива завдяки коханню до нього, а він мертвий. Я не пам’ятаю ні автора, ні назви, тільки дешевий папір і неякісно надруковані журнальні сторінки. Згодом мені трапилася схожа ідея в останній новелі антології, яку уклали Борхес і Біой Касарес. Це оповідання називалося «Величезний чужий світ»{Автор — перуанський письменник Сіро Алеґрія. (Прим. пер.)}: «Кажуть, Данте в сороковому розділі “Нового життя” пише, що дуже здивувався, зустрівши на вулицях Флоренції пілігримів, які не чули про його кохану Беатріче».
Ця книжка і, мабуть, уся моя наукова пригода — спроба відповісти на запитання, приховані в обох текстах. Думаю, що кожен із нас так чи інак цього прагне. Існує raison d’être слів, обіймів, любові. А ще сварок, суперечок, ревнощів. І він полягає в тому, що ми виражаємо свої почуття, погляди й ідеї незграбною мовою тіла.
Якби я мав підсумувати ідею цієї книжки однією фразою, то сформулював би її як «спроба пролити світло на таємниці людського мислення». Пошук відповідей триває від першої до останньої сторінки. Це і дослідження дитячого мислення, що мають на меті краще зрозуміти бажання, потреби й уміння немовлят, приховані за сімома печатками відсутності мови. І спроби, зірвавши маску свідомості, за якою ховається думка, збагнути, як ми приймаємо рішення чи звідки беруться сміливість, примхи й погляди на життя. І, зрештою, педагогіка, якій присвячений останній розділ і яку я як нейродослідник вважаю надбанням людства, що об’єднує нас і заохочує ділитися знаннями й ідеями, щоб світ перестав здаватися настільки величезним і чужим.
Додаток
Під час вивчення мозку доцільно розділяти його на окремі частини. Деякі з них розмежовані жолобками й щілинами. Кору, що охоплює всю поверхню півкуль головного мозку, можна поділити на чотири великі частки: лобову, тім’яну, потиличну й скроневу. Тім’яна й лобова частки розмежовані центральною борозною. Кожна з цих великих частин кори виконує численні функції й водночас має певну спеціалізацію. Лобова частка виконує роль «диспетчерської вежі» мозку. Наприклад, зголоднівши, без неї ми не змогли б втриматися від споживання їжі, здатної зашкодити. Лобова кора регулює, пригнічує й виконує різноманітні процеси в мозку, а також відповідає за планування. Потилична частка забезпечує зорове сприйняття. Тім’яна частка обробляє інформацію, отриману від органів чуття, і узгоджує її з нашими діями. Завдяки їй ми можемо впіймати м’яч, тобто керуємо своїми рухами, використовуючи інформацію про його швидкість і траєкторію в режимі реального часу. А скронева частка зберігає спогади й виконує роль містка між зором, слухом і мовленням.