Ось так діти вивчають слова. Це не процес заповнення словника, де кожному слову відповідає певне тлумачення чи образ. Здебільшого спочатку лексеми сприймають через ритм, музикальність, інтонацію. Уже пізніше в них з’являється смислове забарвлення. Відома лінгвіст Марина Неспор припускає, що складнощі вивчення іноземної мови в дорослому віці не в останню чергу спричинені тим, що ми не використовуємо цей процес. Дорослі засвоюють мову раціонально й усвідомлено, намагаються вивчити нові слова, запам’ятовуючи їх зі словника, а не виловлюючи з музики мовлення. Марина обстоює думку, що імітація природного механізму, коли вивчення починається з перейняття мелодики слів і закономірностей інтонації, робить опанування мов набагато легшим та ефективнішим.
Один із найбільш обговорюваних прикладів протистояння біологічних і культурних предиспозицій — білінгвізм. Дуже часто люди думають: бідна дитина, навчитися говорити й так непросто, а дві мови геть зіб’ють її з пантелику. Але ризик переплутати мови невеликий, тому що білінгвізм свідчить про значну когнітивну майстерність.
На прикладі білінгвізму ми бачимо, як поняття норми в суспільстві встановлюється без раціонального осмислення. Традиційно прийнято користуватися однією мовою, тож соціум вважає, що білінгви або не дотягують до норми, або перевищують її. Але це геть не обґрунтовано. По-перше, діти-білінгви випереджають однолітків у розвитку виконавчих функцій, але ніхто не розцінює цей факт як доказ відставання монолінгвів. По-друге, частота обох явищ ніяк не вплинула на поняття норми. Насправді більшість дітей ростуть у середовищі більш ніж однієї мови. Особливо в країнах із великим відсотком іммігрантів, у чиїх домівках мови переплітаються в усіх можливих комбінаціях. У дитинстві Бернардо Усай (пізніше нагороджений Нобелівською премією з фізіології) жив із дідусем і бабусею — італійцями в Буенос-Айресі в Аргентині, де державною мовою є іспанська. Його батьки погано знали рідну мову, а він із братом узагалі нею не говорили. Тому Бернардо вірив, що люди з віком просто перетворюються на італійців.
Когнітивна нейронаука переконливо довела, що, попри поширену думку, у монолінгвів та білінгвів майже повністю збігаються найважливіші ключові етапи засвоєння мови, зокрема момент розуміння перших слів і вдосконалення речень. Одна з нечисленних відмінностей полягає в тому, що в перший рік життя монолінгви мають більший словниковий запас. Проте, якщо порахувати слова, які білінгв використовує в обох мовах, ситуація вирівнюється, а то й змінюється на протилежну.
Інший популярний міф полягає в тому, що буцімто не можна змішувати мови й кожна людина має завжди говорити до дитини тільки якоюсь однією. Це не так. В одних дослідженнях брали участь батьки, кожен із яких говорить до дітей тільки однією мовою, що типово для прикордонних регіонів, наприклад Словенії та Італії, в інших — батьки з двомовних регіонів на зразок Квебеку чи Каталонії, які говорили двома мовами. Ключові етапи розвитку малюків в обох випадках тотожні. Людина, яка говорить двома мовами, не збиває дитину з пантелику, тому що продукуванню фонем відповідають мімічні індикатори мови: специфічні рухи рота й лиця загалом. Назвемо їх, наприклад, французьким та італійським виразами обличчя. Дитина легко розпізнає ці підказки.
Водночас існує велика кількість свідчень, що в білінгвів краще й швидше розвиваються виконавчі функції, а саме здатність пригнічувати й контролювати увагу.
Оскільки ці здібності відіграють визначальну роль у розумовому та соціальному розвитку дитини, переваги білінгвізму очевидні.
У Каталонії діти ростуть у такому оточенні, де іспанська та каталонська часто звучать в одній розмові. Тому вони розвивають уміння швидко перемикатися з однієї мови на іншу. Чи переростає ця навичка у вміння перемикатися між різними завданнями в немовних сферах?
Щоб знайти відповідь на це запитання, Сезар Авіла та його колеги порівняли мозкову активність монолінгвів і каталонських білінгвів, які перемикалися між завданнями нелінгвістичного характеру. Учасникам експерименту показували серію предметів, які швидко з’являлися в центрі екрана. Спочатку їх попросили натискати одну кнопку, якщо предмет червоний, і другу — якщо синій. А тоді несподівано учасники дістали завдання забути про кольори й реагувати за допомогою тих самих кнопок на форму предмета (права кнопка — для квадрата, ліва — для круга).