Якщо біля каруселі можна побачити й дітей, то в черзі до автомобільчиків стояли переважно дорослі люди. Мене це здивувало. Я сказав:
— От тобі й маєш! Атракціони влаштовують для дітей. Та коли з навчальною метою приходиш сюди, то виявляється, що дорослі, як і скрізь, попереду.
Кійліке був настроєний миролюбно. Він сказав:
— Не варто через це гніватися. Вони теж прийшли сюди не заради розваг. Їхній вік дозволяє складати іспит на отримання шоферських прав. Хто не має власної машини, вчиться тут.
На автодромі стояли дванадцять машин. Коли увімкнули електрику, вони рушили, залишалося тільки крутити кермо.
Як і щойно біля каруселі, Кійліке згадав один урок фізики.
— Як ти гадаєш, що можна побачити, коли одна машина наїде на другу?
— Купу болтів і шматки жерсті,— відповів я.
Кійліке заперечив:
— Це коли звичайні автомобілі. А тут кожна машина має запобіжний гумовий пояс. Тут можна побачити в дії закон збереження енергії. Коли одна машина на швидкості наїде на другу, то в першої зменшиться швидкість. Але ця швидкість не зникне, бо тепер друга машина, яка отримала удар, рухатиметься швидше.
Щоб я краще розібрався у законі збереження енергії, Кійліке купив собі квиток, а мене узяв за пасажира. І коли якась машина опинялася поблизу, він наїздив на неї, щоб ті, хто сидів у ній, теж були в курсі щодо енергії.
Потому і я заплатив шістдесят копійок і взяв Кійліке пасажиром, адже повторення — мати знання, і що Юку не вивчить, того і Юхан не знатиме. Коли ми пішли з автодрому, у кожного з нас від трьох карбованців лишалося вже по карбованцю. І я сказав:
— Що було, того не вернеш, але тепер уже решту грошей ми повинні витратити на історію.
Кійліке підтримав:
— Цілком з тобою згоден. Тільки спершу зайдемо ще до тиру.
У тому тирі стріляли з пневматичної рушниці, але не по мішенях, а по запалених свічках. Хто загасить одну свічку, отримує паперову троянду. Хто дві — люстерко. Коли аж три — маєш пачку жувальних гумок. Той, хто не влучив, не отримував нічого. Ця обставина змусила мене замислитися.
— Послухай-но, Кійліке,— сказав я. — Ходімо звідси! Кожен постріл коштує двадцять копійок. Виходить, після п'ятого пострілу ти лишишся без грошей. І знову їх буде витрачено не з навчальною метою.
Та Кійліке відповів:
— Як це — не з навчальною метою? Та ж коли ти цілишся, то це відбувається згідно з тією геометричною теоремою, що через дві точки — приціл і мушку — можна провести лише одну пряму.
І він нагадав мені той день, коли вчитель математики прийшов на урок геометрії з рушницею під пахвою.
І тут я, звичайно, пригадав і геометричну теорему, і рушницю — вона мала два стволи, калібр 13, фірма «Беккер». Тож коли Кійліке купив три кулі, я вчинив так само, бо на історію ще залишалося сорок копійок, а геометрія — це теж важливо.
Та коли ми почали стріляти, то незабаром з'ясувалося, що, хоч із геометрією все гаразд, пневматична рушниця в цьому тирі не варта й доброго слова. Як ми не цілилися — не загасили жодної свічки. Коли б Кійліке не витяг із кишені рогатки й останні кулі не випустив з неї, то нам не дали б і паперової троянди на дротяній стеблині. А так ми на двох отримали люстерко, на зворотному боці якого намальований ковбой. А на додачу ще й упевненість у тому, що коли промажеш, то винувата не геометрія, а рушниця.
Піонер завжди і скрізь говорить правду, оце ж і я щиро розповів про те, чому ми не відвідали ні башти «Кік-ін-де-Кьок», де є експонати із сивої давнини, ні Історичного музею, де експонати з недавнього минулого. Коли б Кійліке одразу витяг рогатку, у нас би вистачило грошей і на музейні квитки.
Вчитель історії товариш Пугал звинуватив нас у легковажності й марнотратстві, бо він не захотів вислухати, що не було ні легковажності, ні марнотратства. «Людина вчиться, поки живе»,— каже народна мудрість, і це правильно. Коли ми знову знайдемо кам'яну сокиру, то на отриману грошову премію спершу підемо до Історичного музею.
Як я отримав незадовільну оцінку з природознавства
План
1. Дружба з Юханом Кійліке.
2. Друг злупив з друга три шкури.
3. Випадок з моєю ковдрою.
4. Кійліке йде вночі до школи.
5. Кам'яне вугілля не годиться для залізної пічки.
6. Післямова.
Щоб розповісти усе, як було, я мушу почати з минулої осені. У перший день занять, коли ми зібралися в своєму любому шостому класі, до мене підійшов Юхан Кійліке і сказав: