Після цього ми переставили стрілки годинника на правильний час, роздяглися й полягали спати.
Я сказав:
— Цікаво, чи дочухрає Кійліке аж до самої школи, через усе селище, поки допетрає, в чому річ?
Топп сказав:
— Як закон, дочухрає! О цій порі вранці так само темно, як і вночі.
Я сказав:
— Але ж перед кінотеатром висить годинник, Кійліке може поглянути на нього.
Каур запевнив:
— Ет, пусте! Усі кажуть, що той годинник показує що завгодно, тільки не час.
І Каур мав рацію, бо Кійліке повернувся дуже не скоро. Він сопів, як бичок, і зозла жбурнув свій портфель на підлогу. Але ми того не чули, бо міцно спали.
Читаючи оце, можна подумати, що я відхилився від теми, але я не відхилився. Про все це я мусив розповісти, оскільки це кидає світло на питання, чому я 15 травня затопив піч в інтернаті. Тому що приблизно таким робом, як я оце описав, тривала наша з Кійліке дружба. Інакше кажучи, він намагався при найменшій можливості по-дружньому мене брикнути. А я, в свою чергу,— його.
І ось, коли у травні настали оті спекотні дні і Юхан Кійліке поскаржився: от, мовляв, біда — навіть уночі так жарко, що він спати не може, то я подумав: було б непогано на додачу до цього затопити для Кійліке піч. Коли він заснув, я зачинив вікно і розпалив у печі вогонь. Топка печі знаходиться в коридорі, то сусіди по кімнаті допомагали роздмухати полум'я. За годину піч аж пашіла, і в кімнаті було парко, мов у сауні. Каур пішов подивитися на Кійліке і сказав, що в нього під боком уже ціла калюжа смальцю. А що, могло бути й таке, адже Кійліке — он який товстун!
У ту хвилину я згадав, що в сараї є шматки кам'яного вугілля. Я набрав їх у відро і висипав у піч дві добрих лопати. Та через деякий час, коли я хотів підсипати ще, виявилося, що від страшного жару розплавилися внутрішні дверцята пічки, і таким чином було зіпсоване шкільне майно, яке є нашим спільним багатством.
Наступного дня про цю халепу знала вже вся школа. «Хто сміється, тому не минеться»,— каже народна мудрість. Мені не минулося. На уроці природознавства, точніше — зоології, вчитель П'юкк викликав мене до дошки і цілком серйозно сказав, що зараз будемо повторювати давно пройдений матеріал.
Він запитав:
— Із чого виготовляють дверцята для печей?
Я відповів, що із чавуну.
Він став іще серйознішим і запитав:
— А за якої температури плавиться чавун?
Я не пам'ятав цього, зате Юхан Кійліке пам'ятав і написав у повітрі: «1100 градусів».
— Так, так,— мовив учитель.— І це ти знаєш! Тепер у мене ще таке запитання: яку температуру може дати полум'я кам'яного вугілля?
Це було найважче запитання, і я довго згадував, а Юхан Кійліке написав у повітрі «2000», і Віктор Каур підказав пошепки, що це залежить від надходження кисню. Я так і відповів. Тоді вчитель П'юкк поставив мені двійку. І сказав, що він ладен додати ще й одиницю — я заслуговую на це, оскільки зовсім не вмію використовувати свої теоретичні знання на практиці. Мовляв, коли б я не знав температури плавлення чавуну і полум'я кам'яного вугілля, то можна було б обмежитися лише зауваженням за те, що я погано запам'ятовую матеріал. А так зауваження буде замало. Школа повинна підготувати нас до самостійного життя, тобто — використання отриманих знань.
Отак мені поставили з природознавства двійку, якої я не заслужив. Бо я ж не знав тих температур. Це мені підказав Юхан Кійліке. Йому за це нічого, а мені — двійку, до того ж я мушу дістати нові дверці для печі.
Вчитель додав іще: «Терпи, тіло: маєш, що хотіло».
І я повторю це тут замість висновку. Ніхто ж не силував мене дружитися з Юханом Кійліке. Сам подружився, от і маєш!
Як ми дресирували бджіл
Якось навесні прийшла голова ради загону Сільві Куллеркупп і сказала, що, мовляв, у всіх є піонерські доручення, а у вас — тобто, у нас із Кійліке — немає. І запропонувала нам стати тимурівцями.
Минулої осені у нас було піонерське доручення: ми допомагали колективові міської бібліотеки, а навесні бібліотеку закрили на ремонт і необхідність у нашій допомозі відпала. Піонер же не боїться праці, і ми не мали нічого проти нового доручення.
Я сказав:
— А чом би й ні? Завжди напоготові!
А Кійліке:
— Тільки покажи, як нам це діло почати.
Ми обидва були певні, що показати Сільві Куллеркупп не зможе нічого, бо, як відомо, тимурівців у кілька разів більше, ніж тих, хто потребує допомоги. Але тут ми помилилися, бо після уроків Куллеркупп повела нас в один дім, де мамі треба було йти робити собі зачіску в перукарню, а ми мали доглядати її чотирирічну дитину протягом двох годин.