Оскільки у мене вдома є молодші брати і, отже, я маю більший життєвий досвід, я сказав Кійліке:
— Спочатку черговим офіцером будеш ти.
І порадив йому передусім гарненько подивитися, чи не валяються десь ножиці, які наш підопічний міг би здуру впхнути в електричну розетку. Саме так вчинив одного разу мій менший брат Пеетер.
Ножиць не було.
«Тепер подивись, чи не лежить десь тут наперсток, який наш підопічний міг би проковтнути?» — радив я далі.
Наперстка теж не виявилося.
На цьому ми заспокоїлися і посідали перед телевізором дивитися дитячу передачу, що нам було дозволено.
У дитячій передачі показували фільм про чорний материк, де гуркочуть барабани, що звуться там-тами, де живуть негри, а в річках — крокодили. Фільм нам дуже сподобався, і нашому підопічному теж. Це було видно з того, що під враженням від фільму він пішов на кухню і почав барабанити по порожній каструлі.
Оскільки вироби з алюмінію не б'ються, як, скажімо, скло, то ми не забороняли малому розважатися. Хто ж знав, що він візьме з холодної плити кружок і надіне собі на шию. А він саме так і зробив.
Звичайно, нам одразу розхотілося дивитися телевізор. Я сказав:
— Слухай-но, Кійліке! Хіба ми не домовлялися, що черговим офіцером будеш ти? Поглянь, тепер комірець у малого геть чорний!
Кійліке відповів:
— Це нічого. Сажу можна обтрусити.
Але коли ми хотіли скинути кружок, він чомусь не ліз назад через голову, і що сильніше ми його тягли, то дужче малий репетував.
Оскільки хлопчика віддавали в наші руки без кружка на шиї, то, ясна річ, і повернути його ми повинні були так само. Ми почали міркувати, як нам позбутися того кружала.
Я запитав:
— Цікаво, а як це роблять негри? Ти ніде не читав?
Читати про це Кійліке не доводилося, і він відповів на власний розсуд:
— Негри взагалі не скидають тих кілець, що в них на шиях. Щоб не вкрали. Бо в джунглях вони коштують страшенно дорого.
Таким чином, і в Африці нам годі було шукати ради й допомоги. На щастя, Кійліке визирнув у вікно і побачив нашого однокласника Тимохвкіна, який ішов мимо.
Три голови — це все-таки краще, ніж дві. Тому Кійліке відчинив вікно і запитав у Тимохвкіна, як це може таке трапитися, що кружок туди через голову лізе, а назад — ні. І для наочності показав через вікно заплаканий речовий доказ.
— Це дуже просто,— відповів Тимохвкін.— Кожне тіло має властивість розширюватися від тепла.
Він мав на увазі те, що наш підопічний спочатку надів кружок, а потім довго і залюбки барабанив по каструлі. Від цієї роботи він розігрівся, голова теж розігрілася і збільшилася. Тоді й ми згадали, як наш вчитель фізики пропустив підвішену на ланцюжку залізну кульку через кільце, а потім запалив сірник, потримав його під кулькою і назад вона вже не пролазила.
Більше ми Тимохвкіна не затримували. Я сказав:
— Оскільки від нагрівання голова збільшується, то від охолодження вона зменшиться.
А Кійліке сказав:
— Ця справа проста, як мило.
Найкраще охолоджує лід, але о цій порі року його вже не дістанеш. Тому ми намочили рушник холодною водою з-під крана. Але скористатися ним не змогли, бо вже минуло дві години і додому повернулася мама нашого підопічного. Вона не захотіла й слухати про закони фізики, кликала на поміч господа бога, а потім повела сина з кружком на шиї до коваля. І ще пообіцяла, що по дорозі звідти вона обов'язково зайде до Сільві Куллеркупп, нашої язикатої голови ради загону.
Мені від цього стало тоскно на душі.
— Тепер знову почнуть нас виховувати щодня,— сказав я.— І називатимуть нас «горе-тимурівцями».
— Хай хоч і горщиками, аби в піч не садовили,— втішав Кійліке.— Хто в усьому винен? — Фільм! Перед такими фільмами треба попереджати: дітям до десяти років дивитися заборонено.
Потроху настрій у нас покращав, і ми вирішили залишитися в тимурівцях. Для цього, зрозуміло, слід було швиденько знайти можливість допомогти комусь по-справжньому.
Тепер я пропускаю, як ми їхали додому, бо навесні ж нікому не хочеться жити в інтернаті. В автобусі ми випадково почули розмову двох наших односельців, які бідкалися, що трубочисти із містечка не хочуть іти в село, а старій людині вже не під силу видряпатися на комин, та й голова крутиться.
Я знову пропускаю те, як ми під враженням від цієї розмови в суботу надвечір зустрілися з Кійліке за ялиновим чагарем біля садиби старого Міхкеля Партса і, дочекавшися підходящого моменту, полізли на дах. Але не можу не згадати про те, що коли ми спустили на мотузці в комин мітлу, яку приніс Кійліке, сталася біда. Правду кажуть: біда біду знайде, коли й сонце зайде. Словом, наше знаряддя праці обірвалося, і назад ми витягли саму мотузку.