Потому ми однесли миску за паркан садиби Міхкеля, а самі засіли поблизу у вільшанику — почекати, що з того вийде. Ми сиділи там і ділилися думками про бджолине життя-буття.
Кійліке сказав:
— Цікаво, де дідові бджоли досі збирали мед? У нього ж немає яблунь.
Оскільки я, ідучи з мискою, добре дивився під ноги, то відповідь була мені відома:
— Вони літають на кульбаби. Там їх хтозна-скільки!
— Мед із кульбаб, мабуть, такий собі! — сказав Кійліке.— Чи, ти думаєш, як?
Я думав так само. Кожен знає: квіти у кульбаби гіркі.
— А тепер, коли вони натраплять на нашу миску і відчують там аромат квітучих яблунь,— як ти гадаєш: дадуть вони спокій тим кульбабам, так? І почнуть винюхувати: звідки ж цей запах?..
Саме так я і думав.
— Про всяк випадок, піду подивлюся, як у них там справи,— сказав Кійліке.
Через деякий час він повернувся і, облизуючись, мовив, що справи йдуть добре: по вінцях миски вже повзало сім бджіл.
Тоді й у мене пробудився інтерес, і я теж пішов. А після мене — знову Кійліке. А тоді знову Кійліке. А перед цим ми перенесли миску поближче до нашого дому, щоб навернути бджіл у той бік, де їх чекав яблуневий нектар.
Бджіл ставало все більше й більше, і вже можна було вважати, що експеримент удався. Звичайно, це сповнювало нас гордощами.
Я сказав:
— Тепер ми не тільки тимурівці, а ще й наукові експериментатори.
— ...Які не чекають милостей від природи,— додав Кійліке.
Я сказав:
— Я теж заради такого діла не пошкодував би семидесяти однієї копійки.
Кійліке відповів, що він увесь час був певен цього. І тому, щоб добути грошей на мед, наважився продати Каурові мою авторучку. Коли я це почув, у мене, ясна річ, зовсім зіпсувався настрій, бо авторучка була нівроку, тільки не писала. І я сказав:
— З тобою я більше не буду тимурівцем. Яблуні — від мене і мед, виходить, теж. А що ж від тебе, га?
Та Кійліке й бровою не повів.
— А від мене — ідеї,— сказав він.— Ідеї коштують дорожче.
І він запропонував замість того, щоб сваритися, піти поглянути, чи не можна вже закінчити дресирування бджіл.
На той час над мискою гула вже ціла хмара бджіл. І як тільки Кійліке відкрив рота, двоє з них одразу опинилися в роті.
Це здалося мені підозрілим. Я сказав:
— Та ти ще й меду нализався! Бо чого б це бджоли тобі в рот лізли? Тепер іди та дми поперед себе, будеш бджолам за поводиря.
І я засміявся з його халепи, що було дуже нерозумно з мого боку: через це одна бджола теж ускочила мені в рот.
«Біда сама не ходить, а все з дітками»,— каже народна мудрість, і це так і є. Хоч ми й позакривали роти, та медовий дух виходив з диханням через носи. І скоро в моєму носі вже стриміло одне жало, а в Кійліковому — два. Це красномовно свідчило про те, хто з нас лизнув більше меду.
Ми зрозуміли, що коли і є щось таке, що може нас порятувати, то це яблуневий сад біля мого дому. Бо там аромат від квітучих гілок сильніший, ніж запах меду від нас, і це відверне увагу бджіл.
«Як дбаєш, так і маєш»,— каже народна мудрість, і це правда. Наступного дня, коли ми з Кійліке збиралися на шкільні спортивні змагання, то на яблунях було бджіл — аж чорно! А коли ми йшли повз садибу Міхкеля, дід стояв біля тих вуликів, що край дороги, і радо приказував:
— Ну й розходилися, голубоньки! Де ж це вони такий взяток беруть?!
— Та то ми...— мовили ми з Кійліке в один голос і швиденько позакривали роти: до нас, наставивши вусики, як антени, з гудінням наближалися дві бджоли.
Справжній тимурівець не хвалиться своїми вчинками.
Як ми влаштували нічну тривогу
Щоб описати усе, як було насправді, я повинен почати з того вечора коло багаття, коли у нас гостював письменник. Він запитав: «Як зробити піонерське життя цікавішим?» І сам відповів: «Кожен повинен стати на бій із нудьгою».
Наступного вечора, коли нас із Кійліке призначили у нічне чергування по табору, він пригадав ті слова. І, як усі поснули, сказав: «Нудьга заїла. Чи не час уже стати із нею на бій?»
Він запропонував підкинути в намет голови ради дружини Сільви Куллеркупп жабу.
Як усім відомо, завдання нічних чергових по табору — охороняти порядок на його території. Тому я не погодився з такою пропозицією. Та й де б ми взяли жабу?
А Кійліке сказав: «Тоді ми зробимо щось інше». І запитав мене, що я думаю про невеличку тривогу.