Ми повсідалися на стільцях, і я помітив, що Арс справді не зводить з мене насторожених очей: мабуть, думає, як би я чогось у кишеню не всунув. Він ліг біля ніг господаря, а морду повернув у мій бік.
У мене знову зіпсувався настрій. Я насупився і мовчав, а Павлик почувався чудово. Розговорився, як ніколи:
— Ми, Степане Григоровичу, прийшли до вас не тільки познайомитися з Арсом,— сказав він господарю.— Ми хочемо взнати, як ви служили на кордоні.
— Я теж хочу бути прикордонником,— оголосив Антон.
Я не знав, що господар Арса служив на кордоні, хоча з вигляду він дуже скидався на начальника прикордонної застави, яких я не раз бачив у кіно. Правда, тепер він уже старий, років п'ятдесят, а може, і більше. Але все одно очі в нього виблискували молодо і сам він був широкоплечий і, мабуть, сильний. Руки великі і жилаві. Однак Степан Григорович чомусь ніяково кахикнув і неголосно сказав:
— Неув'язка вийшла. Я ніколи не служив на кордоні. Ось Арс служив.
— А як же він тоді потрапив до вас? — запитав Павлик.
— Друг у мене начальник прикордонної застави,— відповів Степан Григорович.— Він багато років з Арсом працював. А тепер Арс для кордону старий, йому десятий рік пішов. Ось товариш і привіз його мені. Знає, що я люблю собак. А я все життя працював у заповідниках. Вивчав повадки тварин, старався поліпшити цінні хутрові породи.
Тут я помітив, що на шафі, на стінних полицях і старій етажерці стоять опудала лисиці, білочки з горіхом в лапках, борсука і ще якихось незнайомих мені маленьких звірят. Все-таки я жахливо неспостережливий! Півгодини знаходжусь у квартирі і не звернув на них уваги.
— А тепер я вже на пенсії,— продовжував Степан Григорович,— іноді їздимо з Арсом на полювання. Гарний пес.
— А у нас кішка Мурка чудова,— сказала Світланка,— навіть шкода, що зараз вона живе у бабусі. Вона теж на чужих злиться. А своїм радіє. Як тільки прийду зі школи, вона підходить і починає біля моїх ніг тертися. І муркоче.
— Всі кішки підлизи,— висловився Бориско,— прийдуть додому — муркочуть, а самі, либонь, гніздо розпотрошили або м'ясо поцупили. Навіть мишку як слід з'їсти не можуть. Спочатку пограються з нею... Шкодливі вони!
— А ось у Древньому Єгипті,— сказав Степан Григорович,— кішка вважалася священною твариною. За вбивство кішки належала смертна кара.
— Це чому ж? — сторопів Бориско.
— Тому що, коли щезали кішки, з'являлися миші і пацюки. Вони з'їдали цілі врожаї.
— Що, з'їв? — шепнула Світланка Борискові.— Смертна кара!
— А я б все одно їх переслідував,— войовничо заявив Бориско.
Всі засміялись, а Павлик сказав Степану Григоровичу:
— Нам би дуже хотілося чим-небудь помогти вам.
— Поки що заходьте частіше, щоб Арс до вас звик. А там подивимося,— відповів наш новий знайомий.
Ми підвелись і почали прощатися. Арс разом зі Степаном Григоровичем провели нас до дверей.
Як тільки ми вийшли на сходовий майданчик, Павлик сказав:
— Діти, чи не здалося вам, що Степан Григорович хоче доручити нам щось важливе? Бо ж нащо він сказав: «Там подивимося»? — І, обернувшись до мене, Павлик додав: — Тобі не доведеться брати участі у цій справі.
— Чому? — здивувався я.
— Сам же чув, що Арс тебе підозрює.
— Нічого, Арс мене ще швидше, ніж тебе, полюбить,— відповів я Павлику, але подумав з тривогою: «Невже я сам собі нашкодив?»
Добрий результат
Не знаю, як до Павлика, а до мене неприємності ніколи не приходять поодинці. Трапилася одна — чекай іншої. Тільки-но я прийшов уранці до школи, як Павлик каже:
— Ходімо до вчительської. Іраїда викликає.
— Чого? — запитав я.
— Сам хіба не знаєш,— пошепки сказав Павлик.
Звичайно, я його від хвилювання запитав, і так усе було зрозуміло. Вожата сказала вчительці, що в жовтенят будуть інші шефи. І вона хоче заборонити нам з ними зустрічатися.
— Про всяк випадок скажемо: гралися разом просто так, як мешканці одного будинку,— попередив Павлик.— Цього нам уже ніхто не може заборонити.
В учительській ми побачили Іраїду Кіндратівну, заплаканого Гошу і пахкаючу, мов маневровий паровоз, його маму. Вона відразу ж підвелася з дивана і, показуючи на нас, затрубила своїм гучним голосом:
— Оце вони! Вони! Вони підмовили.
Гоша заплакав ще голосніше. Я зразу здогадався, що він щось скоїв і, виправдовуючись перед матір'ю, вплутав в цю справу нас.
— Нащо ви це зробили? — запитала нас Іраїда Кіндратівна.
Я стенув плечима, бо не знав, про що нас запитують. Але не встиг я і рота розкрити, як Гошина мама сказала: