Є про що подумати? Є!
А от складніша історія. Юхану Салу доручили написати щось про кожного члена загону. Мучиться він над зошитом. І от починає писати про своїх однокласників. Хелдур Ааса добре вчиться, але хіба він один такий? А музичного слуху позбавлений він один. Касе Леені — нечупара... Але Юхан вчасно схаменувся — хіба варто писати тільки про недоліки? Он Марта Йиесаар — гарна піонервожата в жовтенят. Як вона вигадливо годує малюків кашею в дитсадку! Цікаві, своєрідні Руута Роела, Енно Вольперт... Поступово ми на якихось дев'яти сторінках дізнаємося про майже всіх учнів класу. А ще пізнаємо характер самого Юхана, бачимо, як він поступово приходить до думки, що про товаришів треба говорити правду. А ще бути поблажливішим до їхніх вад.
Багато капостей, ненавмисних, може, чинять герої книжки. Та все ж їхні душі тягнуться до добрих справ. І як же їм приємно, хоча вони це намагаються сховати за іронією, коли вони навчили жовтенят кататися на ковзанах, допомогли бібліотекарці збирати книжки, затримані читачами, зробили «модерний» портрет тракториста з гайок, шплінтів, муфт... Правда, той портрет оцінив тільки машиніст екскаватора...
На мій погляд, особливе місце в книжці займає оповідь «Переляк номер три». Учні вирішили для нової вчительки англійської мови влаштувати три «переляки». Це була їхня класна традиція. Перші два не справили на вчительку враження. І третій, на який покладали найбільшу надію, який довго готували, провалився. Тоді якось несамохіть вирішили влаштувати антивоєнний мітинг. Почав хтось перший, вигукнувши: «Геть війну!» — клич негайно підхопив весь клас. Загрюкали кулаки по столах. Отже, це було продовження «переляку номер три». «Ми висловлювали патріотичні почуття... Хіба можна картати нас за це?»
Вчителька вперше почервоніла, занервувала. Учні після короткого перепочинку повторили мітинг... Як же діятиме вчителька?
«Раптом залягла тиша. Вчителька стояла у ніші вікна, майже спиною до нас. Її ліва рука кволо звисала вздовж тіла».
«Зиму сорок першого року я пережила в Ленінграді,— мовила вона напрочуд тихим низьким голосом і повільно обернулася.— Мені було тоді... п'ять років. Після бомбардувань діти ходили прибирати на вулицях биту цеглу. Це було необхідно для оборони міста. Я пам'ятаю, як вони співали: тихо, не розтуляючи вуст, ніби маленькі дорослі.
Дома вже не лишилося нікого, і сестра взяла мене з собою. Я сиділа на санчатах, обкутана трьома хустками. Мені теж хотілося збирати цеглу, але не вистачало сил... Тоді мені сказали: хто дуже маленький, той може допомагати лише словами. Щоб я, коли підніматимуть важке, казала: «Смерть німецьким окупантам!»
Тиша залягла в класі. Всім було соромно. І ось який правильний висновок роблять учні, які лише кілька хвилин тому просто-таки казилися.
«Ми давно вже виросли з коротких штанців, стоїмо на порозі комсомольського віку, але, бач, іноді дуріємо, як діти. Ми думали про те, що за спиною старших наше покоління не зазнало нічого такого, і це наше щастя, а може, трохи й біда».
Так, позитивний приклад людини, дорослішої від вас, неоціненний. І я певен, що саме такі приклади, котрі вам трапляються в житті, в книжках, кінофільмах, газетах, журналах, здатні виховати вас мужніми, добрими, нетерпимими до несправедливості і зла.
Хай же талановиті твори російського та естонського письменників, зібрані під одним книжковим «дахом», стануть щирими порадниками вашого розуму й серця!
ВІКТОР КАВА, письменник, лауреат республіканської премії імені Лесі Українки.
Ю. Єрмолаєв. Таємні шефи
Дороги ногами
Ура! Ми — п'ятикласники! Це, скажу вам, зовсім не те, що навчатися в четвертому класі. Нащо вже старші хлопці-випускники, та й ті ставляться до нас тепер з повагою. Дехто навіть за руку здоровається. Страшенно приємно!
— Ти чого усміхаєшся? — запитую свого друга Павлика Хохолкова.
— А ти чого? — запитує він мене.
Ми, ніби змовники, підморгуємо один одному й обидва сміємося. Чудовий настрій!
А це ще старша вожата підійшла до нас на перерві і запропонувала:
— Хочете шефствувати над другокласниками? Я впевнена, що ви з ними швидко потоваришуєте.
Ми, звичайно, не повірили. Чому вона так упевнена? Мабуть, тому, що ми виросли. Навіть не відмовлялися. Незручно: на загонових перевиборах Павлик уже відмовився бути ланковим, а я — редактором стіннівки. Обіцяли виконувати різні доручення. Але ж керувати жовтенятами — це не канючити в однокласників дописи і не шпетити членів ланки за балачки на уроках.