— Дитина втрачає апетит, зовсім відмовляється їсти. А тепер ще й захворіти може. Від щеняти бруд, блохи. Для чого воно нам?
— А в книжці «Рідна мова» написано, що собака — друг людини,— розмазуючи по обличчю сльози, протягнув Гоша,— я хочу друга.
— Заведи двоногого,— наказала йому мама.
— Двоногого? — переставши плакати, здивувався Гоша.— Хіба такі собаки бувають?
— Нащо ви веліли Гоші та іншим жовтенятам завести собі щенят? — запитала Іраїда Кіндратівна.
— Ми не веліли,— вирвалося в Павлика.
Я ледь-ледь не сказав те саме. Ми справді нічого не наказували. Тільки говорити так зараз — значить, засипати Гошу остаточно. А це не по-товариському.
— Гоша нас не зовсім правильно зрозумів,— почав я і розповів Іраїді Кіндратівні про наш «Синій хрест».
В кінці своєї розповіді я навмисне підкреслив, що жовтенята тут ні при чому.
— Це ми з Павликом помічники «Синього хреста»,— сказав я.— А Гоша просто, як наш сусід, дізнався про це і теж захотів доглядати тварин і птахів, які є в мешканців нашого будинку.
— Хіба це погано? — запитав Павлик Іраїду Кіндратівну.
А я, щоб не продовжувати розмову на цю тему, сказав Гошиній мамі:
— Про щеня не хвилюйтеся. Ми можемо віддати його кому-небудь хоч сьогодні. У нас є багато бажаючих.
— Ні, навіщо ж! — раптом заперечила Гошина мама.— Якщо ваш «Синій хрест» буде про нього піклуватися, нехай щеня залишається. Але з умовою,— сказала вона вже звеселілому Гоші,— коли він буде їсти, ти теж з ним під'їси.
Гоша поспішно захитав головою і для більшої переконливості заявив:
— Я і зараз їсти хочу.
«Ні, все-таки Гоша ненажера,— подумав я.— Перед школою їв, і знову... А всього ж півгодини минуло». І я тихо сказав Гоші:
— Тобі б тільки їсти!
Але тільки-но ми вийшли з учительської і мама Гоші заспішила додому, щоб устигнути до великої перерви принести йому новий сніданок, Гоша сказав мені:
— Нічого ви не розумієте. Мама пообіцяла вигнати вранці щенятко. Ось я і нагодував його про запас. Вчора вечерю віддав, а вранці весь сніданок. У мене у роті з учорашнього дня ні риски.
— Не сумуй! — плеснув я по плечу Гошу.— Це тобі лише на користь. Головне, тепер у тебе є друг!
— Ага,— простягнув задоволений Гоша.
Ми з Павликом теж були задоволені. Але цього разу, як кажуть дорослі, ми відбулись легким переляком.
Та щойно піднялися ми на свій поверх, як побачили вожату. Вона стояла до нас спиною і розмовляла з двома хлопчиками з п'ятого «В». Це були Костя Колтинін і Яша Скобцов, ті самі хлопці, яких вона ладила жовтенятам замість нас. Ми сховалися за коридорними дверима, а як тільки вожата пішла, підскочили до них, і я сказав словами старшокласника — господаря степового їжачка:
— Ну що, влипли, братики? Жовтенята доскіпливі, лише самими «чому» та «чого» зі світу зживуть.
— Самі знаємо! — буркнув довгов'язий Костя.
А Яша Скобцов смішно розвів своїми повними короткими руками і здивувався вголос:
— Чому вона думає, що ми подружимось з ними?
«Те саме і нам казала»,— пригадав я і засмутився.
Павлика це теж вразило, тому що він запитав з викликом:
— І коли ви збираєтеся до жовтенят?
— Можливо, завтра...— почав було Яша, але Костя перебив його:
— Ти що? Раніше наступного тижня не підемо, у нас же в понеділок контрольна з математики.
— Це так,— погодився Яша і сказав нам дружелюбно: — На тому тижні підемо, чого поспішати.
— Звичайно! — охоче підтримали ми Яшу.— Встигнете ще намучитись.
Хлопці пішли в свій клас, а ми відразу задумалися. Тиждень — строк невеликий. Треба було терміново щось придумати. Павлик, як завжди в таких випадках, мовчки втупився в мене. Я хотів розізлитися, але несподівано для себе сказав:
— У мене, здається, виникла ідея, Я придумав, що зробити, аби вожата від них відступилася.
— Що? —схопив мене за руку Павлик.
— Почекай, дай я ще все обміркую. Треба продумати деякі деталі,— сказав я Павликові і разом з ним пішов у клас.
Самозванці
Павлик ледь висидів останні два уроки — так йому нетерпеливилося дізнатися, що я задумав. На останньому уроці він навіть написав мені записку: «Поясни коротко, що задумав». Але я відповів: «Коротко не поясниш». І він відступився. Але вже в роздягальні зажадав:
— Ну, що ти пропонуєш?
Ми вийшли зі школи, відстали від інших товаришів, і тільки після цього я зовсім тихо сказав Павликові:
— Нам необхідно на якийсь час стати цими п'ятикласниками.
— Якими п'ятикласниками? — не зрозумів Павлик.