— Тими, які повинні замість нас шефствувати над жовтенятами,— розшифрував я.
— Як же ми це зробимо? — усміхнувся Павлик.— Загримуємося під них, чи що?
— Ще чого? — фиркнув я.— В Яшки Скобцова такий кирпатий ніс, що з незвички навіть дивитися на нього смішно. Загинається догори, ніби перевернута кома. А Костик Колтипін рудий, і на щоці в нього бородавка мов ціла копійка. Дуже треба під таких гримуватися! Ми без усякого гриму назвемось їхніми іменами.
— Що ти вигадав! — замахав на мене руками Павлик.— Нащо нам це?
— Як нащо? — обурила мене недогадливість Павлика, і я почав докладно, як нетямущому учневі, розтлумачувати йому мій задум.
— Уяви собі, що ти, Павло Хохолков, зовсім не Павло Хохолков, а учень п'ятого «В» Костя Колтипін. (Павлик теж добряче витягнувся за літо.) А я, Петро Мошкін,— ніякий не Петро Мошкін, а Яків Скобцов. Уявив?
Павлик кивнув головою і нетерпляче знизав плечима:
— Ну то й що?
— А тепер скажи: чи буде в цьому випадку вожата заперечувати, щоб ми займалися жовтенятами?
— Звичайно не буде,— сказав Павлик.— Адже вона сама цього хоче.
— Ось і виходить: якщо ми тимчасово назвемося цими хлопцями, вожата подумає, що Костя і Яша вже займаються з жовтенятами, і відчепиться від нас. А нам цього і треба. Без її нагадувань вони нізащо не підуть до жовтенят. Ти ж бачив, що їм цього не дуже і хочеться.
— Здорово придумав! — несподівано захопився моєю ідеєю Павлик, але тут же заявив: — Тільки з цього нічого не вийде. Це нездійсненно.
— Чому? — здивувався я.
— Тому що ми не можемо назватись Яшею і Костею. Жовтенята вже знають, що я — Павло, а ти — Петро.
— Хай це тебе не бентежить,— запевнив я Павлика.— Вони будуть у захваті від нашого перевтілення.
— Ти хочеш відкрити їм усе? — запитав Павлик.
— Аж ніяк! — замахав я перед носом Павлика пальцем.— Ми ще не настільки завоювали авторитет, щоб так вчинити.
— Тоді як же це ти зробиш? — поцікавився Павлик.
Я вже придумав, як це зробити, але розповісти Павликові — значить, почати непотрібне обговорення, яке напевне перейде в суперечку. Він же кожну мою ідею спочатку відкидає. Навіть зараз похвалив і відразу ж взявся заперечувати. І тому я сказав упевненим голосом:
— Придумаю! Ось побачиш, що придумаю. Ще є час.
Павлик допитливо подивився на мене і нагадав:
— Не забудь, що ми зустрічаємося з жовтенятами в нашому таємному штабі відразу після школи.
— Я знаю,— хитнув я головою, і ми розійшлися по домівках.
Та тільки-но ми прийшли в наш штаб, як Павлик запитав:
— Придумав, що сказати жовтенятам? Тоді давай обговоримо твій план. Я повинен бути в курсі.
На щастя, тільки я розкрив рот, як у дровітню вбігли Світланка з Антоном, а за ними вся зірочка, і Павлик сам зупинив мене. Він тільки запитав голосно:
— Зараз скажемо їм про нашу конспірацію чи наприкінці збору?
— Краще зараз,— запропонував я і, закривши щільніше двері, запитав жовтенят таємничий голосом: — Ви всі дивилися по телевізору «Сімнадцять миттєвостей весни»?
— Дивилися! — хором відповіли жовтенята.
— А «Щит і меч»? — запитав я так само таємниче.
«Щит і меч» дивилися не всі, але це вже не мало значення. І я продовжував:
— Коли наші радянські розвідники діють у ворожому тилу, вони обов'язково беруть собі інше ім'я, щоб їх не впізнали.
— А то їх зразу заберуть,— висловився Антон.
— Правильно,— вперше за весь час знайомства похвалив Антона Павлик.
— Так, заберуть,— підхопив я,— і вони не виконають завдання, яке їм доручили.— Тут я пильно глянув на дітей, мовби перевіряв, чи можна їм довірити важливу таємницю, і сказав зовсім тихо: — Незабаром ми з вами теж одержимо дуже відповідальне завдання.
— Від Степана Григоровича? — запитав Вадик.
— Не будемо зараз уточнювати, від кого. Коли настане час, ви все будете знати,— вставив Павлик.
— Від сьогодні ми повинні почати підготовку до цього завдання,— сказав я,— і почнеться вона з випробування.
— З якого? — підвівшись з сучкуватої колоди, запитала Оля.
— Насамперед ви повинні запам'ятати, що з цієї хвилини для всіх, крім вас, ми з Павликом будемо мати інші імена. Павлик від цієї хвилини — Костя, а я — Яша.
— Якщо вас хтось запитає: «Як звуть ваших вожатих?»— ви повинні чітко і твердо відповісти: «Яша і Костя!» — повторив Павлик.
— Так! — підтвердив я.— І ніяких Петриків і Павликів. Так нас можете називати, тільки коли ми самі.
— Ми теж повинні змінити свої імена? — запитав Гоша.
А маленький Антон, не дочекавшись відповіді, сказав: