— Антона вкусив собака,— повідомила вона.
— Який собака? — запитав я.— Чий?
— Баби-городниці. Тепер Антонові сорок уколів зроблять.— Світланка не втрималась і зарюмсала знову.— З поліклініки його на пункт щеплення направили. Треба вести.
— Треба! — підтвердив Павлик, який був у мене.— Може, Буян скажений.
— Який там скажений! — обурилася Світланка.— Зовсім здоровий на вигляд.
— Це не має значення,— сказав Павлик,— перші дні сказ може проходити в прихованій формі.
— В поліклініці теж так сказали...— схлипнула Світланка.— Тепер мама не дозволить мені брати участь в «Синьому хресті».
— Чому? Адже це не наш собака вкусив Антона,— сказав я,— а чужий.
— Буде вона розбиратися,— заперечила Світланка,— собака, і все.
— Ходімо до цієї баби і зажадаємо, щоб вона негайно показала собаку ветеринарові,— сказав Павлик і запитав Світланку:— Направлення на огляд собаки вам дали?
— Дали. Мама вже показувала його старій, але вона не хоче вести Буяна.
— Не переживай,— сказав я Світланці,— ми пред'явимо їй ультиматум від імені «Синього хреста».
— Добре було б, а то Антонові сорок уколів в живіт зроблять,— зраділа Світланка і попередила: — Ви до неї з вулиці заходьте. Буян неприв'язаний ходить, може і вас покусати.
— Заспокойся, все буде в порядку,— запевнив її Павлик і попросив Світланку збігати до дітей та попередити, що поїздка за місто може не відбутися.
До цієї баби ми вже ходили, коли організовували «Синій хрест», щоб узяти на облік її Буяна. Баба жила в маленькому одноповерховому будиночку, який уже давно збиралися знести, але чомусь не чіпали. Під вікнами у неї був город. Щоб пустуни не висмикували з грядок цибулю і моркву, баба завела собі злого пса. Коли ми сказали їй тоді, чого прийшли, баба навіть слухати не хотіла.
— Ні в якому шефстві мій Буян не потребує! І на облік не стане. Йдіть звідси і не топчіть грядки,— заявила вона і пробурчала нам услід.— Бачиш, які кумекливі: приручать пса, а потім увесь город розтягнуть!
Так що розмовляти з бабою було нелегко. Павлик навіть вийняв зі свого портфеля (він і в похід з собою портфель узяв, а не рюкзак) дві сосиски, щоб пригостити пса і задобрити хазяйку. Одну сосиску Павлик дав мені, іншу сховав собі в кишеню.
— Може, пригодиться,— багатозначно промовив він.
Баба ніби чекала, що до неї хтось з'явиться. Не встигли ми піднятися на ґанок, як вона постала перед нами: худа, висока, з сердитим зморшкуватим обличчям.
«Зла баба»,— подумав я.
— Ми до вас зі школи,— офіційним тоном сказав Павлик.
— І що-о? — хрипко запитала стара.
— Ваш собака вкусив брата нашої учениці,— сказав я.
— А вам що? — прошамкала баба. В неї зовсім не було губ. Мабуть, провалилися в беззубий рот.
— Як що? — обурився Павлик.— Треба негайно перевірити собаку у ветеринара.
— Еге, чого захотів,— посміхнулася баба.— Собака мій і без вашого ветеринара здоровий! А покусав він хлопчика за діло: не дражни його. Сам винуватий. Буян! — покликала раптом баба зовсім іншим, солодким голосом.— Ходи сюди, негіднику, покажися!
В кінці темного коридора хтось заворушився. Я мимоволі зробив крок назад. Мої пальці швидко намацали в кишені сосиску. Буян підійшов до хазяйки і двічі ліниво махнув хвостом.
— Ви б його прив'язали,— сказав Павлик.
— Ти диви, який ловкий! — затрусила головою баба.— Сам, либонь, на прив'язі і години не побудеш.
— Тоді хоч на ремені якомусь водіть,— додав я.
— Це я собаку водити буду?! — щиро здивувалася баба.— Мені що, нема що робити? Він повинен мій город стерегти, а не на мотузці гуляти.
— Через вас покусаному хлопчикові будуть робити уколи,— сказав я, все ще стискуючи в кишені сосиску.
— Сам винуватий,— повторила баба,— наука для нього буде, щоб чужих собак не дражнив.— І вона розтанула разом з Буяном у довгому темному коридорі.
— Відсталий елемент! Нема чого розмовляти,— вирішив Павлик.
— Давай краще подумаємо, як нам доставити Буяна у ветлікарню,— зашепотів я Павликові на вухо.
— А чого думати? — обурився він і навмисно голосно сказав: — Підемо зараз в лікарню і пояснимо, в чому справа. Вони самі за псом приїдуть. І хазяйку оштрафують.
— Коли ж ми в лікарню підемо, нам у похід треба,— ще голосніше за Павлика навмисно сказав я, бо злякався, що після його слів баба прив'яже Буяна, і тоді ми нічого не зможемо зробити. Павлик хотів заперечити, але я випередив його і зашепотів: — Сам знаю, що тепер не до походу... Обміркуємо зараз з дітьми, як нам заманити Буяна в лікарню, і почнемо діяти.