Буян обнюхав Кубарика і ліниво махнув хвостом. Кубарик зрозумів, що його не зачеплять, і забігав навколо Буяна, як дзига. А Буян почав смішно штовхати його. Як тільки Кубарик підбіг до його морди, Буян підчепив його і перекинув з ніг на спину. Це дуже сподобалося Кубарикові. Від задоволення він навіть завищав.
— Не вийшла б баба! — захвилювалася Оля.
— Кубарик! Кубарик! — тихо покликав і засвистів Гоша.
Я просунув руку між планками паркану і відчинив хвіртку. Ми вилізли з кущів бузку і повільно пішли на вулицю. Кубарик побачив, що ми відходимо, і кинувся до хвіртки. Буян побіг за ним.
— Кубарик! Кубарик! — кликав Гоша, швидко крокуючи в бік лікарні.
Обидві собаки, граючись, бігли за нами. Та несподівано Буян зупинився і подивився назад. Я витягнув з кишені сосиску і поманив його. Буян кинувся до мене. Довелося кинути йому половину сосиски. Буян миттю проковтнув її і поглянув на мене очікувально: чи не кину ще? Друга половина сосиски була останньою. Віддаси її, нічого не залишиться. А до лікарні ще півпровулка. Прикро, якщо втече.
Кубарик знову підкотився до Буяна, і вони стали гратися на траві під деревами. Ми розгублено стояли.
— Привіт «Синьому хресту»! — почули ми голос Степана Григоровича.
— Як добре, що ви тут,— зрадів я, але відразу засмутився: — А де Арс?
— Вдома,— відповів Степан Григорович.— Навіщо він знадобився?
Я коротко розповів, у чому справа.
— Зараз усе буде гаразд,— сказав Степан Григорович.— Я ловив диких звірів, невже не впораюсь з оцією симпатичною дворнягою! — Він відвернувся і несподівано дуже схоже занявчав по-котячому.
Буян і Кубарик одразу настовбурчили вуха. Тоді Степан Григорович зняв з голови кепку, зім'яв її і просунув собі під лікоть. Продовжуючи нявкати, він став дражнити нею Буяна. Той трохи почекав і раптом як кинеться на кепку! Але Степан Григорович випередив пса, спритно насунув кепку на морду Буяна і знизу стиснув її. Буян сторопіло присів на задні лапи.
— Вийміть у мене з кишені мотузок — наказав Степан Григорович.
Я швидко подав йому тонкий, скручений мотузок. Степан Григорович обмотав ним кілька разів навколо собачої морди, потім просунув через рант кепки і взяв мотузок в руку, мов поводок. Буян спробував було стягнути мотузок лапами, але Степан Григорович натягнув його і впевнено повів Буяна до лікарні. Той зрозумів, що опиратися марно, і покірно поплентався за Степаном Григоровичем. Ми, стрибаючи від радості, пішли слідом...
Через півгодини Світланка вже мала в руках висновок ветеринарного лікаря, в якому значилося, що пес, за кличкою Буян, помість дворняги з московською сторожовою, здоровий.
— Отже, твоєму покусаному братикові робити уколи необов'язково,— усміхнувся Степан Григорович.
Він радів з цього не менше ніж ми. З усіх дорослих, з якими я знайомий, ніхто, мабуть, так добре і уважно не ставився до дітей, як Степан Григорович. Ось недавно Степан Григорович показав Гоші, як розмонтувати колесо від старої інвалідної коляски. Гоша десь знайшов його і хотів розібрати. Тільки нічого не виходило. Це дуже складна штука — розмонтувати колесо. А Степан Григорович швидко зняв шину, камеру і роз'єднав диски. І поговорити з ним можна про що завгодно. Завжди щось цікаве розповість. Як тоді про тераріум, наприклад. А головне, він ставиться до нас з повагою, як до товаришів. Доведеться розповісти йому, в якому становищі ми перебуваємо. І чим швидше, тим краще. Адже завтра старша вожата вже до школи прийде. А ми, по-моєму, почали завойовувати в жовтенят авторитет. Я сказав про це Павликові, і він розвеселився:
— Звичайно, потроху завойовуємо. Помітив, як вони дивилися на нас, коли Світланка одержала довідку про здоров'я Буяна? Ото ж бо воно! Так що нема чого тягти. Розкажемо.
Падіння Маїса
Неділя видалася теплою і сонячною. Ми навіть пожалкували, що не змогли поїхати за місто. Та коли повернулися до себе в двір і побачили там майже всіх наших підопічних зі своїми господарями, одразу забули про нездійснену поїздку.
Біля мешканців, що сиділи на лавах, лежала красуня Найда і злюка Дамка. Пойнтер Лоцман і двоє коротконогих щенят-боксерів, один з яких щойно перехворів на чумку, йшли асфальтованою доріжкою зі своїми хазяйками. А біля нашої вольєри поряд зі Степаном Григоровичем сидів Арс.
— Лише Кубарика не вистачає! — засміявся снайпер Вадик, і Гоша відразу побіг за ним.
Вискочивши через кілька хвилин зі свого під'їзду, Кубарик завищав від захоплення. Він ще ні разу не бачив стільки собак. Кубарик то дзявках на них, то підбігав, припадав на передні лапи, а потім підстрибував, намагаючись схопити за вухо. Собаки ставились до його витівок байдуже. Тільки Дамка несподівано завертіла хвостом і лизнула Кубарика в ніс. Оце так злюка!