Закінчивши збір, ми пішли до Степана Григоровича віддати книжку. Піднімаючись сходами, перед тим як подзвонити, Павлик багатозначно перезирнувся зі мною і попередив жовтенят:
— Якщо у Степана Григоровича хтось є, віддамо книжку і зразу йдемо.
Я зрозумів, кого він мав на увазі. Звичайно, старшу вожату.
Ми потопталися біля дверей, прислухалися. Ніби нікого. Тихо. Та ледве Павлик торкнувся дзвоника, як з квартири навпроти викотилася якась дивна істота, з голови до ніг закутана у клітчастий плед. З пледа стирчали тільки очі, ніс і домашні туфлі.
— Здається, це ви з «Синього хреста»? — запитала істота хрипким голосом.
— Ми! — відповіли хором.
— Тоді я попрошу вас зробити невелику послугу.
— У вас захворіла лисиця? — вигукнув Павлик, упізнавши в закутаній істоті помічника режисера кіностудії Ніну Петрівну.
— Захворіла не лисиця, а я,— поправила його Ніна Петрівна.— Ви не могли б поїхати до хазяйки, попросити, щоб вона забрала в мене Адель і відвезла на зйомки?
— А ми самі її відвеземо,— охоче зголосився Павлик,— ви тільки скажіть, де кіностудія.
— Адель дуже хитра. Вона може втекти. Я вам не можу її довірити. Вона слухає тільки хазяйку і мене.
— Вона одного разу вже втікала від нас,— згадав Антон.
Павлик смикнув його за рукав курточки і суворо сказав:
— Це тому, що з вами не було старших. А підійшов я, і ми її зразу впіймали.
— Її мій Кубарик упіймав, а не ти,— заперечив Гоша,— він як понюхав стрічку, так і...
— Я зараз вам дам адресу її хазяйки,— не дослухавши Гошу, сказала Ніна Петрівна і пішла до себе.
— Вічно ти зі своїм Кубариком влізеш! — розізлився на Гошу Павлик.— Хіба зараз у цьому справа? Головне, щоб нам Адельку дали. Завжди ти сперечаєшся!
— Таж не ти лисицю впіймав, а Кубарик,— стояв на своєму Гоша.
— Давайте умовимо Ніну Петрівну дати лисицю нам,— перервав суперечку Павлик. — Ми повинні навчитись поводитися з тваринами в будь-яких умовах, навіть уміти транспортувати звірів.
«Транспортувати звірів» — ці слова Павлика справили враження і на мене. Нам усім дуже захотілося самим відвезти лисицю на кіностудію.
На сходовому майданчику знову з'явилася Ніна Петрівна. В її руках був папірець з адресою хазяйки лисиці.
— Ось, візьміть,— простягнула вона папірця Павликові і додала: — В її хазяйки нема телефону, а то все було б простіше.
— А до котрої години треба привезти лисицю на кіностудію? — запитав я.
— До четвертої, не пізніше пів на п'яту.
— Тоді ми не встигнемо,— відразу ж сказав Павлик,— поки бабуся збереться, поки вона до вас приїде...
— А раптом ми її вдома не застанемо? Адже вона не знає, що до неї приїдуть,— дуже доречно висловився Вадик. Взагалі він був кмітливішим од усіх жовтенят.
Ніна Петрівна навіть завагалася:
— Але в мене нема іншого виходу...
— Доручіть лисицю нам,— знову попросив Павлик і подивився на жовтенят, як диригент на оркестрантів, перед тим як змахнути паличкою. Вони зрозуміли Павлика і загули:
— Доручіть нам! Ми її самі відвеземо! Не пропаде ваша лисиця, ось побачите!
Ніна Петрівна задумалася.
— Тоді ми зробимо так,— сказала вона через хвилину.— Я викличу таксі, ви сядете в машину і довезете Адель аж до прохідної студії. А там вас зустрінуть.
Таксі й Адель нас дуже влаштовували.
— Ура! Повний вперед! — вигукнув Гоша і побіг разом з Кубариком униз по сходах.
Але до «повного вперед» минуло не менше години. Ми встигли збігати додому і попередити своїх, що їдемо виконувати відповідальне завдання «Синього хреста». (Не знаю, як жовтенята, але я нічого не сказав про лисицю мамі. А то, чого доброго, ще не пустить. Ото буде незручно тоді!) А Гоша за цей час устиг навіть пообідати. І все одно ми прийшли до під'їзду Ніни Петрівни раніше, ніж під'їхало таксі. Тут знову почалися ускладнення. Спочатку водій таксі не хотів везти лисицю, а після того як Ніна Петрівна умовила його, відмовився посадити нас усіх.
— Візьму тільки чотирьох,— заявив він категорично,— разом з лисицею і так п'ятеро буде.
Без лисиці нас було семеро.